На моє глибоке переконання, шлях від людини фізичної до соціальної, моральної, духовної, освіченої особистості пролягає через бібліотеку. І прогрес людської цивілізації протягом усієї її історії бере свій початок із бібліотеки, де зібрано моральні, культурні, інтелектуальні надбання всіх минулих поколінь. Бібліотека — це найдавніший цивілізаційний інститут людства, який виник із появою писемності і супроводжує нас досі. Тож можна з абсолютною впевненістю сказати, що бібліотеки — це найдавніші носії культурних надбань людства, провідники народів крізь час і простір. Саме тому для мене особисто бібліотека і бібліотекар мають сакральне значення. Моя повага до цих культурних установ і людей, які там працюють, залишається незмінною все моє життя, від п’ятирічного віку, коли 1959 року я вперше переступив поріг нашої сільської бібліотеки. І я однозначно солідарний зі словами відомого американського письменника Рея Бредбері: "Мене виховали бібліотеки... Вірю в бібліотеки". Бібліотека виростила в мені таку глибоку любов до книги, що я присвятив служінню їй і розвитку вітчизняного книговидання більшу частину свого свідомого життя. Упродовж десятиліть моєї постійної комунікації з бібліотеками та бібліотекарями, і не лише в Україні, а й у багатьох країнах світу, укріпилася моя віра в те, що без бібліотек неможливий поступальний цивілізаційний розвиток людини, нації та держави.

Попередні слова — своєрідна прелюдія до привітання Публічної бібліотеки імені Лесі Українки, яка в листопаді цього року відзначатиме свій 80-річний ювілей. Заснована 1944 року у звільненому від фашистських загарбників Києві, бібліотека поклала на себе місію відродження культурного життя у зруйнованій столиці, повернення киян після трьох важких років окупації до культурних, духовних і моральних цінностей, здобутих українським народом упродовж його багатовікової історії та іншими народами світу. Усі роки свого існування бібліотека була і залишається джерелом духу, моралі й розуму для мешканців не лише Києва та Київської області, а й громадян України загалом.

Бібліотекарі з книгами в руках сьогодні, як і в минулі часи, виступають у ролі творців соціально активної, патріотичної особистості, яка спрямовує свої сили і знання на розвиток української державності, розбудову та зміцнення української нації. В умовах війни, розв’язаної путінською росією проти України, важко переоцінити всю соціальну діяльність, яку виконують працівники бібліотеки. Нині це не лише доступ до книги, а й надання інформаційної, психологічної та гуманітарної допомоги нашим громадянам, які постраждали внаслідок бойових дій або опинилися у складних життєвих обставинах. Це волонтерська діяльність, спрямована на збір коштів для допомоги нашому героїчному воїнству і книг для військових бібліотек, а також бібліотекам та закладам культури, які перебувають у зоні активних бойових дій або на територіях, звільнених після тимчасової окупації.

Публічна бібліотека імені Лесі Українки в нинішні надскладні для нашої країни часи стала своєрідним осередком незламності, куди кожен може звернутися за порадою, підтримкою або допомогою. Тож напередодні її славетного ювілею хочу висловити щиру подяку керівництву та колективу бібліотеки за їхню титанічну роботу на благо України, українців і нашої держави. Уклінно дякую вам! Бажаю бібліотеці та її фондам поповнення сучасною українською книгою, а працівникам міцного здоров’я й добробуту, нових ініціатив та цікавих і перспективних проєктів і всім нам перемоги над ненависним ворогом і настання довгоочікуваного миру на нашій багатостраждальній землі.

Незмінно ваш
Олександр Афонін

Про книжкові виставки і не тільки.
Про стан книговидання і книжкової торгівлі.
Про культурну політику.
Про майбутнє.
Серія публікацій. Шоста частина.

16. Переходимо від суто книжкових питань до питань інформаційної безпеки, інформаційного впливу, інформаційного спротиву та інформаційного тиску на ворога. Спочатку про українців і росіян за кордоном. На жаль, кількість росіян та "радянських людей", якими себе вважають емігранти 90-х навіть зараз переважає в більшості країн кількість українців останньої хвилі. Ця російська спільнота не завжди пропутінська, але завжди згуртована інформаційно-культурними потребами і частково поглинає українську спільноту. "Русские магазины" в Німеччині з українськими в значній частині продуктами, російське телебачення, російське кіно, від якого ми тут вже вилікувалися, російські новинні сайти, життя їхніх зірок, російські блогерки. Спільний тиск на сферу обслуговування, щоб з ними (і нашими, на жаль, біженцями) в країнах Балтії, щоб з ними спілкувалися російською, спільний досуг та навчання дітей з російськими мультиками. Російські книгарні, з гарним асортиментом, бо українських немає, російські корови на єгипетських та турецьких пляжах, російський бізнес в Лондоні та Дубаї. Все це не зликло, все це потребувало реагування в культурній сфері ще в 2014, особливо в 2022, а зараз - вже пригоріло і шкварчіть. По-перше, не всі в Європі були нашими друзями в 2022, хтось за майже три роки прийшов до тями, але хтось і стомився від криків московських посіпак про те, що Європа витрачає останні євро на нікчемну війну в Україні, і вірить цьому. Всілякі шарії вміють просунути свої клешні дуже далеко. Школа ФСБ/КДБ непогано вчить своїх агентів. Українці за кордоном гарно вміють пристосуватися до обставин, толерантні, часто кваліфіковані, працьовиті і... не завжди патріотичні. З того, що має створити нове міністерство, яке буде опікуватися цими людьми, підкреслю наступне:
- консультативна робота, як по справах вдома, так і в країні перебування, юридична допомога;
- відкрита культурна політика, умовно безкоштовні електронні українські книжки, фільми, музика, музеї;
- релігійні послуги;
- книжкові виставки та творчі зустрічі;
- мережа саме крамниць саме українських товарів - гречки, сала, капусти, огірків та курчат, житомірських шкарпеток та харківських солодощів, львівської кави і херсонських гарбузів. Як? Не знаю, можливо, запрацює грантова система;
- українські книгарні, в столицях та великих містах, в т ч і онлайн, з європейських складів;
- оплата повернення;
- і головне, постійна робота з тими спільнотами, що є і створення нових.

17. Інформаційна сфера в середині країни сьогодні знаходиться в стані апатії. Російські ІПСО, нарративи та ботоферми, створюючи в суспільстві постійну атмосферу нервового стану, не знаходять постійного відповідального спротиву. Суспільство все більше ховається в кокон не тільки від поганих новин, від реальності взагалі. Культурні спільноти не згуртовані і налаштовані на самознищення. Письменники частково воюють, частково не пишуть через травму, частково ниють в фейсбуках молоді на старших і навпаки. Нам говорять про нову літературу, а я бачу звичайну картину занепаду старого і появи нових імен в кількості не набагато більшій, ніж старі. Нова поезія? В обмеженій кількості військова. Нова музика? Ні. Новий театр? Так, але потрібно зрозуміти кількість тих, хто це бачить через обмеженість заходів в частині країни. Багато хто говорить про непотрібність Мінкультури в цих умовах. Ні! Міністерство справжньої української культури повинно бути побудовано на тих засадах, на яких працює французький Мінкульт - головний вирішувач проблем, головний посилювач перемог, головний драйвер змін. Чи є така можливість без грошей і кадрів - ні! Чи можливо знайти кадри і гроші - так, якщо системно працювати з партнерами і внутрішнім середовищем, не боятись корпоративних публічних сварок та міжнародних проблем на кшталт минулорічного розбрату в сфері кіно за держзамовлення та постійного загострення з Польщею по спільним історичним подіям. Чи є шанс, що всі ці хвороби буде залито грошовим дощем. Теж ні, але згуртованість має визначити цілі і задачі і спільно їх розв'язувати.

18. Тепер про міжнародні культурні заходи за участі росіян, тобто майже всі. Це - складно. Жорстка внутрішня настанова на заборону співпраці з "хорошими русскими", які об'єктивно з нами, а не з путіним, на тлі загальноєвропейської підтримки цих людей і нерозуміння відмови українців від спілкування призводить до того, що на кожному великому світовому чи європейському заході кожен українець постає перед вибором взяти участь і отримати хейт всередині, або не взяти і отримати непорозуміння з європейцями, які живуть в інших обставинах. Культурні заходи - не спорт. Змагання і виставки не тотожні. Фестивалі - це не тільки про перемогу, це якраз про участь, яка вже часто є перемогою. Культурні події є частиною постійного процеса, який складно оцінити в медалях. Держава та наші творчі спільноти зацікавлені саме в постійному тиску і спілкуванні. Але до якогось рівня з червоними чи зеленими лініями. Мова про те, що за "хорошими на 99%" йдуть "хороші на 51", а за ними колоннами заходять "хороші на 10% руські". І немає єдиного способу виміряти цей відсоток. Вихід в міжкультурному комітеті/союзі, який має обговорити засади участі в міжнародних заходах, від імені держави, творчих, галузевих союзів звернутися до міжнародних гравців з нашими принципами і вимогами, а далі спільно привчати європейців до червоних ліній, а нашому суспільству пояснювати компроміси. Да, складно і конфліктно і з перспективою репутаційних втрат. Інакше - ніяк. Просто буває тільки на Єдиному Марафоні, або в підручнику "Краткий курс истории ВКП(б)". Подвійність ситуації в любому випадку знищує авторитети і показує нас європейцям незрозумілими некомпромісними азійцями, що іноді, правда, дуже зручно.

На фото - спосіб просування Північної Кореї в Європі.

Далі буде.