Важливо

Книжковий ринок

Олександр Афонін на Емігранському радіо

Відеозапис розмови президента Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександра Афоніна з письменником і ведучим Сергієм Пантюком на Емігрантському радіо 25.09.20. Про стан українського книговидання в умовах карантину і в реальних політичних умовах - основна тема розмови.

Есе про долю українського книговидання

Минуло два тижні від того, як відбулася довгоочікувана зустріч представників видавництв — членів Правління Громадської спілки «Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів» (ГС «УАВК»), книжкової торгівлі і поліграфічних підприємств із міністром культури та інформаційної політики Олександром Ткаченком, заступником голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенією Кравчук та керівництвом Українського інституту книги.

Упродовж року ГС «УАВК» стукала в усі доступні їй «вікна» і «двері» до керівництва центральних органів влади, які за своїми функціональними обов’язками мають опікуватися книговидавничою галуззю, з вимогою вийти на прямий контакт із представниками професійного середовища для предметної конструктивної розмови з подальшим налагодженням постійної комунікації представницької фахової громадської організації з органами законодавчої і виконавчої влади.

Загалом розмова виявилася хоч і недовгою, проте конструктивною. І нам вона була вкрай необхідна не стільки для того, щоб донести до свідомості керівників болючі проблеми бурхливого коронавірусно-карантинного сьогодення, скільки поговорити про стратегічну прірву в політичному баченні державних чиновників, про їхнє сприйняття книговидавничої галузі, яка є абсолютно незамінним супровідником цивілізаційного розвитку будь-якої держави.

Під час цієї розмови нами було порушено питання щодо:

— цілковитої невідповідності сучасним вимогам і темпам життя, законсервованої ще з радянських часів безглуздої бюрократичної процедури підготовки, узгодження і затвердження відповідними органами влади підзаконних актів, зокрема й тих, які стосуються книговидання;

— небажання міністерства фінансів «перекинути» кошти в бюджеті Українського інституту книги з цьогорічних менш ефективних програм на програму закупівлі книжок для поповнення фондів бібліотек і збільшення суми закупівель з 28 млн до 53 млн гривень;

— необґрунтоване затягування процедури узгодження підзаконних актів, які мають на меті реалізацію державних програм закупівель книжок та надання інституційної допомоги видавництвам у розмірі 150 млн гривень.

Порушувалися питання функціонування програми перекладів творів українських авторів іноземними мовами, виокремлення території України із зони дії копірайту на переклад російською мовою, боротьби з піратством тощо. Та для тих, хто орієнтується у проблематиці книжкового бізнесу в Україні, зрозуміло, що все це локальні і за великим рахунком дрібні пазли, з яких фізично неможливо скласти узагальнену картину і спрогнозувати майбутнє вітчизняного книговидання. Це лише точкові ін’єкції, які дозволяють важко хворому пацієнтові самотужки на кілька хвилин підвестися на ноги, аби задовольнити свої фізіологічні потреби, проте аж ніяк не впливають на перебіг хронічної хвороби і лише на деякий час відстрочують неминучу трагічну розв’язку.

Ми намагалися донести до відома міністра і заступниці голови Комітету дещо інше і, сподіваємося, що були почуті.

А тепер про те, що саме ми намагалися донести.

Упродовж 29 років вітчизняне книговидання розглядалося владою і, на жаль, розглядається надалі як певний необов’язковий соціально-виробничий атрибут, а не ключова галузь, від якої, з погляду влади цивілізованих країн світу, величезною мірою залежить моральний, культурний і духовний стан суспільства, підготовка високопрофесійного і креативного кадрового ресурсу, розвиток науки, техніки і технологій, сучасного виробництва, економіки та обороноспроможності країни. В Україні ж яке бачення, таке і ставлення.

Од початку часів незалежності жоден президент і жоден уряд нашої держави навіть не намагалися збрегти, а в подальшому досягти хоча б сумнозвісного, визначеного країнами ЄС «деградаційного порога» з виробництва не менше 2,5 книги на одного мешканця країни. А навіщо? Скільки надрукували, стільки й надрукували. Українську владу ніколи не цікавили розміри щорічного «доробку» вітчизняної книговидавничої галузі. Жодного разу з боку очільників держави ми не відчували стурбованості тим, що в Україні друкується лише від 0,4 до 1,6 книги на душу населення, а не 2,5 чи 3, або й 4. До того ж єдиним жанром, який впливав на коливання щорічного сумарного накладу, була навчальна література для учнів загальних закладів середньої освіти, тобто для школярів. Усе залежало від кількості учнів, для яких друкувалися підручники за державним замовленням. Влада опікується лише цим сектором книговидання, адже забезпечення учнів підручниками є конституційною нормою, та й, зрештою, дітей треба ж навчити читати. У той же час нікого не обходив той факт, що населення всього світу по-справжньому навчається не за шкільною партою, а після того, як полишить шкільні стіни. Саме тоді люди обирають свій життєвий шлях і професію, оволодівають навичками професійної майстерності, відкривають нові наукові горизонти, висувають креативні ідеї, засвоюють технічні і технологічні знання, які надихають їх і спонукають на дії, спрямовані на вдосконалення соціальних, культурних, індустріальних та постіндустріальних процесів для поліпшення життя людей, збереження їхнього здоров’я і продовження строку їхньої активної життєдіяльності.

Причини такого індиферентного ставлення влади до книги як основного джерела знань для навчання дорослого населення країни, а точніше — для підготовки якісного, розрахованого на перспективу кадрового ресурсу держави цілком очевидні. Адже впродовж усіх років незалежності Україна не мала й досі не має чіткої стратегії розвитку економіки за галузями з визначенням конкретних цілей, строків досягнення цих цілей та потреби держави у професійних кадрах, які забезпечать цей динамічний розвиток у найближчі 2—3 з перспективою в 10 років.

Отже, не виписано стратегію, не визначено цілі й потреби в кадрах на перспективу, відповідно, немає й необхідності у різножанровій літературі.

Чи є надія на повернення до цивілізаційних норм друкування й споживання книжкової продукції і вихід із цієї деградаційно-стагнаційної ситуації, в якій тривалий час перебувають і держава, і галузь? Безперечно, є! Для цього треба припинити жити лише одним днем і напрацювати державну стратегію розвитку за галузями, визначивши на кілька років наперед потребу у фінансових, матеріальних і кадрових ресурсах для досягнення визначених цілей. І тоді автоматично постане питання гострої нестачі якісної різножанрової літератури для забезпечення цього зростання.

Що ж до досягнення протягом 2—3 років «порога» виробництва у 2,5 книги на душу населення, а це приблизно 105—110 млн примірників книжок, потрібно лише провести ретельні розрахунки:

— яку кількість книжок спроможні продукувати видавництва за рахунок власних обігових коштів;

— які темпи нарощування розмірів фінансових видатків у державному та місцевих бюджетах потрібно передбачити для збільшення розмірів закупівлі літератури для оновлення фондів бібліотек;

— скільки коштів із державної скарбниці знадобиться для грантової підтримки видання некомерційної літератури, переважно перекладної, з питань науки, технологій і техніки, медицини, спеціалізованих професійних видань, якої гостро потребують як фахівці з різних сфер, так і студенти вищих закладів освіти;

— яку кількість цільових кредитних ресурсів потребуватимуть суб’єкти галузі для поповнення власних обігових коштів і модернізації технологічної бази.

Другий постулат полягає в такому: бібліотека має залишатися бібліотекою!

Численні українські туристи, які після надання безвізу подорожують країнами Європи й світу, із захопленням діляться в соціальних мережах своїми враженнями про чудові суперсучасні тамтешні бібліотеки, які нікуди не зникають, а, навпаки, з’являються все нові й нові. Наших співвітчизників дивує те, як населення інших країн активно відвідує ці бібліотеки, до того ж займаючи черги ще задовго до їх відкриття. А до національних наукових бібліотек, як-от бібліотека в Національному центрі мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду та Національної бібліотеки Франції у Парижі, черга не зникає впродовж усього дня. І у спостерігачів цього виникає лише одне запитання: чому там бібліотеки мають таку популярність і викликають шанобливе ставлення у громадян, а в ненці-Україні перетворилися на своєрідну валізу без ручки, яку і нести незручно, і кинути шкода?

Причина цього, з погляду сучасних українців, дивного явища лежить на поверхні. У європейських і світових бібліотеках є в наявності найновіша література з усіх актуальних питань, усіх галузей знань і технологій сучасності. Ці бібліотеки орієнтуються виключно на потребу споживачів, яких вони обслуговують. І будь-яка книга, про необхідність якої заявляють читачі, упродовж місяця з моменту появи її на ринку вже у доступі в бібліотеці. До того ж книги купуються бібліотеками без проведення тендерних процедур, рішень численних експертних комісій, іноді навіть бібліотекарями за власні кошти, які бібліотека компенсує за лічені дні, адже кожна з них стабільно має конкретні кошти на поповнення фондів.

Книга у світі — вартісний продукт, тому європейці, які мають незрівнянно вищий порівняно з пересічним українцем дохід, здебільшого не купують необхідну їм книгу, а йдуть до бібліотеки, бо знають напевне, що вона там є. Це відбувається тому, що в цивілізованих країнах Європи і світу впродовж десятиліть дотримуються розробленої Міжнародною асоціацією бібліотекарів на підставі предметного аналізу норми щорічного оновлення фондів бібліотек на 5 % від наявної кількості там книжок на початок кожного року. І необхідність фінансування цих закупівель за кошти державного і місцевих бюджетів є непорушною істиною для тамтешніх політиків. Це — константа.

Наші спроби виписати криву мотивації, якою керувались українські політики під час визначення сум на закупівлю книжок для бібліотек, виявилися за межами логіки. Кілька років на поповнення бібліотечних фондів із державного бюджету взагалі не виділялося жодної копійки або виділялися суми, які неможливо було корелювати з потребами суспільства у книжковій продукції.

Причина цього явища криється в тому, що в Україні розрахунок сум, які виділялися на закупівлю книги, ніколи, підкреслюю, ніколи не ґрунтувався на аналізі стратегічних потреб держави в якісній різножанровій літературі, а був виключно результатом суб’єктивного бачення певних посадовців міністерств фінансів та економіки, які займалися розподілом бюджетних коштів.

Унаслідок такого специфічного розуміння ролі книги, її впливу на розвиток людської особистості, нації і держави, та бібліотек, які сприймаються не як середовище, де відбувається це формування, оскільки там є все, що новітнього відбувається у світі, в розвитку соціуму, політики, технологій, а як нерухомість зі стелажами.

За часи незалежності чудову, ефективно діючу систему бібліотек перетворили на складські приміщення зі зберігання книжок, виданих ще за радянської доби, а бібліотекарів — із професіоналів, які б мали працювати зі свідомістю, інтелектом, духовним і культурним світом людей і формувати їх як особистостей, гідних громадян і патріотів своєї країни, на сторожів із низькою платнею, прирікши їх на поступову, проте невідворотну деградацію. Образно кажучи, розкішну систему бібліотек, яка нагадувала чудову, мистецьки виповнену інкрустовану амфору, вщерть наповнену медом, до якої йшли і малі, і дорослі, щоб вгамувати свою духовну, культурну та інтелектуальну спрагу, зусиллями владних посадовців незалежної української держави було перетворено на щербатий горщик із речовиною, за якою звертаються лише в разі крайньої потреби.

Так, зараз у моді тенденція перетворення бібліотек на хаби, зони культурних послуг та відпочинку з комп’ютерними залами. І це начебто кардинально змінить статус і роль бібліотек. Та, мабуть, не варто тішити себе прекраснодушними ілюзіями, бо бібліотеки світу тепер ущерть заповнені комп’ютерами, ігровими зонами, залами для проведення переговорів, проте вони залишаються бібліотеками зі щорічно компетентно оновлюваними фондами, становим хребтом яких завжди є КНИГА.

Доскіпливі критики можуть мені зауважити, що в лютому 2019 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 72 «Про затвердження державних соціальних нормативів забезпечення населення публічними бібліотеками в Україні», пунктом 11 якої передбачено щорічне п’ятивідсоткове оновлення бібліотечних фондів. За базу розрахунків мають братися наявні фонди на кінець року. Погоджуюсь із цим, таке рішення дійсно є. Проте чи буде воно виконуватися?

Станом на 01.01.2020 фонди публічних бібліотек України становили 210 млн одиниць зберігання. Тобто упродовж 2020 року бюджетні видатки на закупівлю книжок мали б дати можливість закупити 10 млн 100 тис. примірників книжок. За середньої вартості однієї книги приблизно 4,5 долари США, рекомендованої Мінекономрозвитку для реалізації цього завдання, знадобилася б сума в майже 44 млн доларів США, або трохи більше 1,2 млрд грн…

Постанова є, а коштів на її реалізацію немає. Хоча це не означає, що ці 5 % є недосяжною висотою. Потрібно лише не обмежуватися внесенням цієї цифри в урядову постанову, а й зробити розрахунок на кілька років наперед, скласти графік поступового нарощування видатків із державного та місцевих бюджетів на оновлення бібліотечних фондів. До того ж із очікуваним списанням застарілої літератури, якою нині заповнені сховища бібліотек, сума цих асигнувань буде суттєво меншою за 1,2 млрд грн. Щоправда, йдеться лише про кількісні показники поповнення фондів.

Але уявімо, що сталося диво, і міністерство фінансів виділило ці 1,2 млрд грн і дозволило бібліотекам купувати те, що забажає читач.

І тут ми підійшли до третього питання, найболючішого: а що з вітчизняної літератури можна придбати на ринку?

Аби розмова була предметною, розглянемо статистичні дані Книжкової палати України за 2019 рік (одним із найкращих за всі попередні роки) і проаналізуємо, яка частка від загального накладу в 61 млн 250 тис. 600 примірників у відсотках припадає на кожну із жанрових ніш.

Для зручності наведемо табличку.


з/п

Книги і брошури за цільовим призначенням

Частка (%) від річного сумарного накладу

1

Посібники, підручники та методична література для учнів і вчителів ЗЗСО

59,6

2

Літературно-художні видання для дорослих (белетристика і нон-фікшн)

10,1

3

Агітаційна література політичних партій та кандидатів на посаду Президента України, видана під президентські і парламентські вибори 2019 року

8,8

4

Література для дітей та юнацтва

8,1

5

Науково-популярні видання

5,2

6

Наукові видання (соціальні, гуманітарні та природничі науки)

2,0

7

Видання для дозвілля (сад, город, кулінарія, шитво і т. ін.)

1,6

8

Підручники і посібники для студентів і викладачів вищих закладів освіти (академічна література)

1,2

9

Нормативні і виробничо-практичні видання, офіційні та довідкові видання, рекламна, інформаційна та релігійна література

3,4

Для порівняння довідка за жанровою структурою ринку Федеративної Республіки Німеччина за 2019 рік.


з/п

Книги за цільовим призначенням

Частка (%) від річного сумарного накладу

1

Белетристика

30,9

2

Книги для дітей та юнацтва

17,2

3

Довідники та енциклопедії

14,2

4

Науково-популярна література та нон-фікшн

11,0

5

Школа й освіта

10,7

6

Наукова література (гуманітарні, природничі та соціальні науки)

10,4

7

Література для мандрівників 

5,6

І щоб картина була більш наочною, кількість книжок, виданих в Україні 2019 року (з урахуванням навчальної літератури для закладів загальної середньої освіти та агітаційної літератури під вибори) на одного мешканця, становила 1,45 примірників, а ФРН — 4,5 примірника.

Неозброєним оком видно, що співвідношення літератури для дітей (включно з підручниками і посібниками для школярів) і для дорослих в Україні 67,7 % до 32,3 %, у Німеччині — 27,9 % до 72,1 %.

На перший погляд, в Україні завелика кількість літератури для наймолодшої категорії наших громадян. Хоча насправді це не так. У нас замала кількість літератури для дорослих. І якби зараз держава виділила кошти на вже згадувані 5 % для поповнення фондів бібліотек, то фактично бібліотеки мали б скупити майже всю видану впродовж року літературу в жанрових нішах художньої літератури для дорослих, видань для дітей і юнацтва та дозвілля, незалежно від її якості. Власне, вибір невеликий.

Найстрашніше, що останні 20 років у нас фактично зникли жанрові ніші, як-от література з питань інженерії, технологій, наукова з природничих наук, медицини, особливо в царині генетики, біохімії, біофізики та вірусології, які стрімко змінюються і прогресують у розвитку. До того ж ідеться як про праці вітчизняних авторів, так і про перекладні видання з усіх наукових, технічних і технологічних галузей, які повністю зникли з нашого ринку через відсутність у вітчизняних видавництв фінансових можливостей видавати цю апріорі збиткову й малотиражну літературу, та ще й надто дорогу у виробництві.

Ще одна з причин полягає в тому, що в Україні, з одного боку, досі не виконувалося ніякої роботи з напрацювання відповідної сучасної української термінології, з другого — фактично втрачено школу перекладачів, які не лише глибоко знають мову, а ще й професійно володіють науковим матеріалом, перекладом якого займаються.

За такої ситуації виробничий персонал, науковці, викладацький склад і студенти вишів фактично були позбавлені доступу до новітніх знань майже з усіх сфер життєдіяльності, без чого неможливий розвиток ані сучасного соціуму, ані сучасної науки і технологій, ані модернізація виробничої сфери та економіки загалом.

З огляду на це, жанрова наповнюваність вітчизняного ринку загалом і перекладною спеціалізованою, технічною і технологічною літературою, науковими виданнями тощо має стати предметом опіки з боку держави з відповідною грантовою підтримкою. А щоб ця опіка була ефективною, потрібно провести дуже значну організаційну і дослідницьку роботу, яка полягає в такому:

— створення з висококваліфікованих кадрів виробничої сфери, медицини, науковців, викладачів вищих навчальних закладів, які добре володіють найпоширенішими іноземними мовами, спеціалізованих груп за напрямами, відповідно до специфіки кожної галузі, з метою проведення ретельного моніторингу найсучасніших книжкових видань, які за останні три роки вийшли друком в країнах світу, для відбору з них тих, що найбільше потребує сьогодні Україна, з урахуванням реального стану нині діючих вітчизняних галузей і сфер, які забезпечують життєдіяльність держави і мають потенційні можливості для швидкої та ефективної розбудови у разі застосування отриманих нових знань;

— експертне оцінювання відібраної літератури та визначення із загального переліку найактуальніших, які потребують перекладу, друку і поширення серед відповідних груп фахівців, науковців чи студентської молоді, а також кількісні потреби (кількість примірників) кожного з цих видань;

— започаткування щорічно оновлюваної грантової програми з підтримки перекладів українською мовою світової спеціалізованої суспільно значущої літератури (передбачивши на це фінансування у державному бюджеті) із прив’язкою розмірів видатків до кількості відібраних для перекладу і друку видань напередодні кожного бюджетного року;

— після відбору видань щорічне проведення конкурсу серед вітчизняних видавництв із виконання державного замовлення на переклад, підготовку та видання цієї літератури.

Така робота потребує абсолютно чіткої, консенсусної, партнерської діяльності МКІП та УІК з МОН, НАНУ, фінансово-економічним блоком Кабінету Міністрів України та ГС «УАВК» як єдиної в країні фахової громадської організації.

І остання, четверта, проблема, яка потребує нагального вирішення.

Тридцять років тому в Україні налічувалося близько 4 000 стаціонарних книгарень державного підприємства «Укркнига», Укоопспілки, товариства книголюбів та місцевих виконкомів. Власне, не залишалося не тільки міст і містечок, де б не було книгарень, а навіть більш чи менш значущих селищ міського типу та сіл. Нині ж на пальцях можна перелічити населені пункти, де книгарні є, хоча облік цей вже давно ніким не ведеться. Тому питання відновлення системної книжкової торгівлі стоїть у переліку із трьома попередніми стратегічними завданнями.

Певна річ, ніхто не очікує, що держава раптом розпочне власноруч відновлювати книгарні, проте перейняти досвід європейських країн чи хоча б найближчої до нас Польщі не завадило б. А це:

— надання площ під організацію книготорговельних підприємств у будівлях державної чи комунальної власності зі встановленням, що має бути закріплено на законодавчому рівні, суто символічної плати за оренду;

— розроблення системи державних дотацій підприємствам книжкової торгівлі, які винаймають площі у приватних власників, з метою вирівнювання розмірів орендної плати приміщень у приватній власності і державній та комунальній власності.

І це треба зробити, щоб із року в рік не оперувати отриманими з невідомих джерел даними про начебто наявні нині від 300 до 400 книгарень, а виконати роботу з уточнення їх реальної кількості і встановити мету довести їхню кількість, скажімо, за 2—3 роки до 1 000.

Ці чотири стрижневі стратегічні напрями розбудови вітчизняного книговидання й водночас модернізації та оновлення фондів національної бібліотечної системи, доповнені програмами ДУ «Український інститут книги» у сфері аналізу ринку, популяризації читання, організації комплексу книговиставкових заходів як в Україні, так і за її межами, розвитку цифрової та аудіокниги на вітчизняних теренах можуть стати основою повномасштабної стратегії розбудови в найближчій перспективі (3—5 років) повноцінної, за європейськими аналогами, структурованої книговидавничої галузі.

Залишається ще одне суттєве «гальмо», яке жорстко блокує розвиток книговидавничої справи. Це піратство як у царині традиційної паперової книги, так і електронної. Та ліквідація цього «гальма» має бути реалізована лише за умови тісної співпраці МКІП, Держтелерадіо та правоохоронних органів.

Усі ці завдання і стратегії цілком реальні за наявності у керівництва держави розуміння непересічної значущості вітчизняної книги для формування особистості сучасного українця і політичної нації, розбудови держави та її економіки, а також політичної волі на рішення, що дозволять ліквідувати ті проблеми, які заважають нині розвитку вітчизняної книги.

Ситуація катастрофічна: держава має рятувати українську книгу

На сайті https://zahid.espreso.tv/ опубліковано інтерв'ю Тетяни Штифурко з президентом УАВК Олесандром Афоніним про сьогоднішній стан книговидавничої галузі.

Олександр Афонін про кризу у видавничій галузі

Економічна криза, викликана пандемією і карантином, нещадно вдарила по культурній сфері і чи не найбільше зачепила український книжковий ринок, який і до того стояв на ногах не надто впевнено.

Українська асоціація видавців та книгорозповсюджувачів в липні оприлюднила результати опитування видавців, яке показало, наскільки книжковий ринок просів за перше півріччя 2020 року. Малі видавництва зменшили видання книжок за титулами на 49%, а за накладами – на 56%; середні та великі видавництва відповідно зазнали втрат на 43% за назвами й на 48% – за накладами.

Сумарні надходження коштів від усіх видів продажу книжкової продукції виявилися на 47,9% меншими за показники першого півріччя 2019 року. Упродовж першого півріччя цього року чисельність штатного персоналу видавництв зменшилася в середньому на 21%, а фонд заробітної плати – на 37,5%.

Єдиним позитивом стало хіба що зростання обсягів продажу книжок через онлайн-сервіси в середньому на понад 120 %.

Президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Олександр Афонін в інтерв’ю "Еспресо.Захід" розповів про те, наскільки книжковий ринок постраждав від кризи і що могла би зробити держава для підтримки української книги.

Наша розмова відбулася напередодні Форуму видавців у Львові, який цьогоріч відбудеться лише у форматі літературного онлайн-фестивалю BookForum, тоді як традиційний книжковий ярмарок організаторам через карантинні обмеження довелося таки скасувати.

Падіння тиражів – 80%

За вашими даними, у другому півріччі ситуація на книжковому ринку поліпшується чи все-таки негативні тенденції продовжуються?

Справа в тому, що українська книга впродовж 29 років Незалежності України не була предметом уваги й поваги з боку органів влади. Вона існувала, як билина при дорозі. Власне, книжкова галузь є найменш капіталізованою з усіх діючих виробничих потужностей – адже при всіх культурно-мистецьких та інтелектуальних значеннях книги вона все одно є виробництвом. І, на жаль, дуже і дуже важко переносить такі економічні хитання й кризові моменти. На відміну від багатьох інших галузей, вона не має підшкірного жиру, тобто не має резервів, як і можливості отримати кредитування – в Україні кредити під заставу книжок жоден банк не дає.

Тому якихось позитивних зрушень сьогодні ми не маємо і, на жаль, не очікуємо. Бо, незважаючи на всі обіцянки, Мінфін досі не врахував звернення українських видавців і Українського інституту книги про перерозподіл коштів на закупівлю книжок для бібліотек і залишив ту суму, яка була, – 28 млн грн. Хоча є можливість реально додати до цього ще 25 млн грн, але Мінфін не дає згоди. І на сьогодні жодної копійки ще не виділено, ніхто ніякихзамовлень не отримав і, відповідно, жодної фінансової підтримки немає.

Прийнятий закон 3377, який передбачає інституційну допомогу видавництвам у загальному обсязі 150 млн грн. Але, наскільки нам відомо, лише цими днями Міністерство культури передало в Кабінет Міністрів на узгодження порядок надання цієї допомоги. І тепер питання, як довго він буде розглядатися. Маємо досвід, що цей процес може затягнутися, і може статись так, що до кінця року видавці нічого не отримають.

Я можу лише сказати, що падіння по тиражах становить 80%, порівняно з аналогічним періодом минулого року. Найгірший рік в історії української книговидавничої справи доби Незалежності був 1999, після російського дефолту, коли впродовж року було видано 20 млн книжок разом із підручниками. Нинішній рік, скоріше за все, буде надзвичайно критичним, бо на 31 серпня в Україні видано всього 5,5 млн примірників. Якщо поділити на кількість населення, то вийде 0,1-0,2 книги на душу населення. Ситуація катастрофічна. 

Сьогодні офлайн-книгарні не вийшли навіть на 50% продажів книжок, які були до кризи чи у 2019 році. Стан надзвичайно важкий. Усі видавництва в боргах перед поліграфістами, авторами й трудовими колективами.

Чи загрожує це для них скороченням штатів або ж навіть закриттям?

Так, є загроза банкрутств. Уже сьогодні закриваються невеликі книгарні в регіонах, бо не спроможні за рахунок своєї діяльності окупити платню працівникам, оренду і так далі. Видавництва поступово скорочують свої штати, багато видавництв перейшли на оплату за мінімальною ставкою, щоб просто вижити в цих умовах. Проблем багато, а варіантів їх вирішення, на жаль, надзвичайно мало. Держава залишається індиферентною до видавничої галузі й не дуже піклується про те, щоб її рятувати.

Замість стратегії розвитку – реанімація хворого

Яка загалом підтримка з боку держави була би адекватна? Можливо, є якийсь хороший іноземний досвід?

Наприклад, я отримав інформацію з Міжнародної асоціації видавців, що уряд Німеччини надає 20 млн євро безповоротної підтримки німецьким видавництвам. До порівняння, 150 млн грн, які виділяють в Україні, – це десь до 5 млн євро.

Але, на відміну від українських, німецькі видавці також можуть взяти кредити під 2-3%, максимум 4%. Наші ж цього зробити не можуть. Програмою підтримки бізнесу "5-7-9", про яку багато говорилось на рівні уряду і говорив президент, на жаль, ніхто з видавців скористатись не зміг. Видавництва – це не поліграфічні підприємства. У них немає що віддати під заставу. Є тільки книжки, комп’ютери й інтелект. Інтелект у нас взагалі не рахується цінністю, судячи з обсягу піратства, який щодня зростає. Зокрема, виготовлення піратської російської книжки, яка не надходить в Україну легально…

Загалом для українських видавців було б найкраще, якби ухвалили принципове рішення за зразком, як це було стосовно агросектору. Це спеціальна програма кредитування під низький відсоток, щоб видавці могли взяти довгострокові кредити. Тобто кредити під 3-4%, максимум 5%, дозволили б видавництвам зупинити процес падіння, зберегти свої колективи й почати потихеньку рухатися вперед.

А ось ці гранти на 150 млн грн, які передбачені законом 3377 і які мають надаватися через Інститут книги, на вашу думку, наскільки це буде ефективний механізм підтримки?

Я це розглядаю як реанімацію, щоб хворий не помер. Тобто це тимчасова підтримка. Але вона не вирішує всіх питань, які потребують зовсім інших підходів. На жаль, в Україні ніколи системно не розглядались стратегічні дії стосовно цієї галузі, хоча в світі давно напрацьовані стандарти розвитку книговидання. Європейці знають, що видання менше, ніж 2,5 книжки на душу населення за рік – це деградаційний поріг. Після нього йде занепад культури, виробництва, моралі, духовності. Україна ніколи навіть до рівня двох книжок не виходила.

По-друге, згідно з рекомендаціями, які були напрацьовані Міжнародною бібліотечною організацією ще років 40 тому, бібліотеки і видавнича галузь існують там, де відбувається щорічне оновлення фондів бібліотек на 5%. В існуючій ситуації держава повинна була би закуповувати для бібліотек 10 млн примірників.

Але жодної стратегії розвитку, ніяких перспективних цілей і завдань держава не ставила. Виживайте як хочете. Зробили 30 млн книжок на рік – ну і слава Богу. Зробили 32 млн – кричать "як гарно працювало міністерство". Але ніхто не говорить про жанрове наповнення ринку, про те, чи маємо ми достатньо літератури для вищої школи і т.д.

Зараз, як ковток повітря, потрібно негайно вирішити питання збільшення фінансування на закупівлі книг для бібліотек – додати ще 25 млн в бюджеті Інституту книги. Треба динамічно узгоджувати ці всі бюрократичні процедури для надання інституційної допомоги у 150 млн грн і швидко вирішувати питання кредитування галузі. Ми розуміємо, що з бюджету більше, ніж можуть дати, не дадуть. Але видавцям треба забезпечити, принаймні, кредитні ресурси, які вони будуть повертати з мінімальними відсотками.

Ну і, безперечно, питання книгарень важливе. У нас вони ніколи не розглядались як суб’єкт, якому треба допомагати. А в Європі на державному і на місцевому рівнях дотуються книгарні у вартості орендної плати. Наприклад, у Польщі, якщо це комунальна чи державна власність, то там взагалі йде символічна плата 1 злотий за квадратний метр. Якщо ж ця книгарня розміщена на приватній площі, тоді держава чи муніципальна влада дотує вартість оренди, щоб книгарні могли існувати і щоб книжки були доступними для людей.

Онлайн-торгівля: зростання є, але не таке шалене

– Ми розмовляємо напередодні книжкового форуму у Львові, якого видавці завжди чекали як можливість продажу книг і їх промоції. Які очікування від цьогорічного Форуму, який, як відомо, через карантинні обмеження відбудеться лише у форматі онлайн?

– Безперечно, ті акції, які будуть проводитись онлайн – літературні, представницькі, презентаційні – будуть цікаві. Але це буде відстань. А Форум видавців завжди був демократичним контактним майданчиком, куди видавці їхали продати книжки, звичайно, але, крім того, це було напрацювання нових контактів, налагодження нових партнерських стосунків, нових каналів збуту і так далі. Тобто це був плацдарм, на якому вироблялась стратегія на роки вперед. На жаль, тепер цього немає, адже будь-який онлайн-контакт не дає того результату, який хотілось би мати.

Я розумію, що на сьогодні є багато прихильників електронної книги, але кількість прихильників паперової книги, яку тримають уруках, значно більша. І не на відсотки, а в рази. І прямий контакт виробників книги – це зовсім інші речі, ніж розмова в ZOOM. Але ми сподіваємось, що наступного року Форум відбудеться у звичному для українських видавців форматі. До слова, аналогічна ситуація з найбільшим у світі книжковим ярмарком – Франкфуртським. Він теж згорнувся до режиму онлайн.

Тому всі в очікуванні, коли нарешті будуть вакцини від коронавірусу, щоб люди могли більше не лякатись, вітаючись, а вільно спілкуватись і тримати в руках книжки.

До речі, була інформація, що від початку карантину зросли продажі електронних книжок і взагалі продажі книжок через інтернет…

Вони зросли, публікують цифри про зростання на 300-400%. Але варто сказати, що якщо раніше одну книгу продавали онлайн, а тепер почали так продавати три книги, то це і буде 300%.

Тобто є зростання, але воно не таке шалене, як його хотіли передбачити. Зростання продажів електронних книжок взагалі мало помітне, бо піратська онлайн-індустрія в Україні просто перейшла всі рубежі. І будь-яка книга, яка ледь-ледь привернула увагу потенційних читачів, через тиждень після появи на ринку з'являється в Інтернеті вже скопійована і виставлена на піратських сайтах.

Так, зріс онлайн-продаж традиційної паперової книжки з доставкою через пошту чи кур’єрські служби. Але на фоні тих продажів, які були офлайнові раніше, це не дозволяє покривати витрати, які несуть книгарні, щоб вони могли почуватись комфортно і збільшувати свої мережі, а натомість змушені їх згортати…

Я хотів би підкреслити, що сьогодні питання книжкового ринку – це питання не бізнесу, а питання безпеки і єдності країни. Без книги держава втрачає єдину культурологічну інтелектуальну ниточку, яка з’єднує населення в націю. Втрата цієї ниточки призведе до втрати держави.

Опитування УАВК стосовно курсів підвищення кваліфікації

Укртелепресрадіоінститут при Держкомтелерадіо, спільно з Українською асоціацією видавців і книгорозповсюджувачів та Українською асоціацією редакторів мають намір започаткувати річні курси з підвищення кваліфікації для працівників видавничої сфери і медіа. Робочою групою запропоновано кілька тематичних курсів, які маємо на меті запропонувати потенційним слухачам. Однак для початку хотіли б зосередити увагу на 3-4 темах, які спеціалісти вважатимуть найбільш актуальними в нинішніх умовах.

Просимо вас переглянути запропоновані теми навчальних курсів і позначити ті з них, які ви вважаєте найбільш вартими уваги.

Будемо щиро вдячні за вашу допомогу у виборі.

https://forms.gle/R8NFnZQEtqDLeo536

Image by StockSnap from Pixabay

Каталог

Блоги

Ми у Facebook

Інформація для ЗМІ