Майже три місяці я виконую обов'язки Президента Української Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів паралельно з завантаженням на основній роботі - генерального директора і головного редактора видавництва Фоліо. Є ще написання книжок, що для мене - абсолютно самодостатня творча справа. Наявність кількох настільки різних видів діяльності дає змогу мати стереоскопічний погляд на виклики, з якими стикається галузь. Таким чином, про виклики:

1. Одна за одною відкриваються нові книгарні, здебільшого, мережеві. Майже всі невеликого розміру, з колективом 1/3/5 людей. Це добре? Так, звісно. Книга не є товаром першої необхідності, тому візуальний контакт збільшує продажі. Доля офлайну в продажах зростає. Частина власників таким чином інвестує у майбутнє, хтось - витрачає отриманий у 2023 році прибуток. Всі мовчки чекають на виконання державою закону, згідно з яким ще минулого року УІК мав компенсувати частку витрат на оренду. Хтось чекає грошей після війни, хтось планує після війни вимагати їх через суди. Уік в минулому році повернув до бюджету невитрачені, але не зміг переконати Мінфін розпочати програму компенсацій. В любому випадку, курчат по осені рахують. Побачимо, чи всі нові немережеві книгарні витримають до осені.

2. В чому справа? В традиційному літньому падінні на ринку, яке співпало з виснаженістю суспільства від війни, зі зневірою когось з українців, з боями під Харковом, але можемо констатувати 30-40% падіння ринку в квітні (до зимових показників). Думаю, нас очікує ще падіння 15-20% до рівня квітня. Книжковий ринок зростав завдяки тому, що видавці заповнювали західними бестселерами ніші, традиційно зайняті російськими книжками в наших книгарнях. Розігнавши виробництво, колеги зіштовхнулися з кадровим голодом у видавництвах, бажанням перекладачів заробити на синхроні для зарубіжних журналістів та політиків, на сповільненні обігу грошей в ринку. Перегрів ринку прав та перекладів суттєво збільшив "видавничу" собівартість більшості проєктів, а погіршення продажів знову порушило проблему неплатежів. Саме зараз був би потрібен хоча б несистемне вливання державних грошей в ринок, або у вигляді книжкових сертифікатів, для дітей і молоді, гроші на які є в бюджеті, але станом на сьогодні їхній рух не почався.

3. На ринку відбувається швидка заміна частки досвідчених авторів на молодь. Видані перші успішні і не дуже спогади військових, почався розвиток масових жанрів. Переважно, наклади не перевищують 1000 примірників. Це не гроші, на які можна утримувати сім'ю. Розвиток частки вітчизняної літератури на ринку від сьогоднішньої планки в 20-25% в грошах - спільна справа видавців, письменників, громад і держави. Рецепти є у сусідніх європейських держав. Мені найбільше довподоби досвід Естонії, країни, яка наповнює культурний фонд цільовими грошами від акцизів на алкоголь та сигарети. Приємно за Іларіона Павлюка та Видавництво Старого Лева, які продали сто тисяч примірників. Ця перемога привернула до вітчизняної літератури багато читачів, довела, що таке можливо і для інших. Попереду на нас чекає прихід військових після Перемоги на ринок художньої літератури, поява довгоочікуваного Великого Українського роману.

4. Не можу не зауважити про стан справ з друком книжок. Понад 70% потужностей з виготовлення книжок - у Харкові. Релокація цих підприємств настільки технічно складна, тривала та дорога у виконанні, і потребує механіків, яких немає, що може мати місце лише на теренах фантастики. Про стан справ з наявністю енергопостачання в Харкові не говорив тільки лінивий. Більшість друкарень вирішили цю проблему через генератори, які в рази збільшили енергетичну частину собівартості. Друкар, електрик, механік - переважно чоловічі професії. Хтось вже служить, хтось сховався в очікуванні, що його забронюють, або війна випадково закінчиться. Хтось очікує призову. Сьогодні стан справ в галузі залежить виключно від збереження кадрового потенціалу саме цих спеціалістів. Часу на заохочення та навчання жінок - немає.

Те, що ми маємо в галузі з робочими руками - частина загальнодержавної проблеми.

Тільки керівники держави, оцінивши наявну статистику, можуть дати відповідь питання, наскільки та чи інша частина економіки для нас важлива в ситуації, коли не вистачає людей на лінії бойового зіткнення. Впевнений, протиставлення економіки фронту - помилковий напрямок розвитку ситуації. Що більше потрібно - бронювання працівників електронних тоталізаторів, вантажників у супермаркетах, наглядачів за звірами в цирках, чи тих, хто друкує книжки, поки що не має чіткої відповіді. Тут - або-або, відкритий діалог із суспільством чи продовження принизливої і для військових і для цивільних ситуації з пошуком військовозобов'язаних біля метро та прохідних стратегічних і не дуже підприємств, або перемога сильного, коли галузям з великими грошима легше знайти порозуміння в діалозі з державою. На мою думку, варто вже зважитися і почати називати все своїми іменами.

1. Величезна подяка організаторам, які створили свято для десятків тисяч киян, дали змогу видавцям побачити, наскільки суспільству потрібна їхня робота, письменникам - отримати задоволення від спілкування з прихильниками, а читачам - отримати книжкові ліки від вигоряння та змогу придбати і навіть підписати бажані книги в улюблених авторів та авторок. Окрема вдячність Новій Пошті за фантастичний подарунок читачам - можливість за одну гривню надіслати книжки з виставки до поштомату. Подібні речі в країні, що воює - не зайва нагода пишатися своїми співгромадянами.

І знов про творчість, про мертвих митців та хейт.

1. Чи потрібно викреслювати з рядів українців тих, чия політична позиція при житті була "не дуже" з сьогоднішньої точки зору, чи "дуже не дуже"? Чи потрібні нам сьогодні антиукраїнці Сікорський та Булгаков, не зовсім українці Корольов та Короленко, зовсім не українці Саган та Агнон? Чи можуть вони, давно померлі діячі науки та культури із звітовим ім'ям, або ім'ям, яке відомо в Україні і, о жах, в московії, допомогти славі України ха кордоном або впевненості в собі в середині? Чи герої соціалістичної праці, герої радянського союзу є героями пострадянської незалежної України, якщо вони були етнічними українцями?

2. З точки зору закону все просто - не був співробітником нквс, Цк КПРС або КПУ, не потрапив під люстрацію після "злочинної влади" януковича, ти майже прощений за весь зроблений негатив. Чи переважає позитив, вклад у вітчизняну (або світову) науку, а не тільки радянську оборонку, культуру, а не тільки радянську ідеологію та пропаганду? Чи сьогодні цей діяч є брендом? Чи залишиться в історії через 10 років? А через 200? Що гірше - втратити його, разом з усіма перевагами Чи отримати разом з усіма вадами та проблемами?

3. Комуністи Хвильовий, Тичина, Загребельний. Не етнічні українці Агнон, Конрад, Шульц, люди зі складною етнічною ідентифікацією Олександр Грін, Казимир Малевич, Анна Горенко (Ахматова), Ілля Рєпін, ті, хто точно не є українцями, але створювали свої геніальні твори на нашому матеріалі або жили тут, Ісаак Бабель, Борис Чичибабін (Полушин), Микола Бєрдяєв, Валентин Катаєв, ті, хто працював тут, такі, як Ландау, Вернадський, вони, взагалі, наші, на 30%? 50? 75? Чи чому вони не наші на якийсь відсоток?

4. Кнут Гамсун працював на німців, за те і був засуджений в поважному віці до домашнього арешту, але був при житті і є зараз норвезьким класиком, якого постійно видають, читають, включають в програми. Він є частиною "канону". Вагнером та Ніцше захоплювався фюрер та Геббельс будував свої істеричні речі на їхній творчості. Американський поет Езра Паунд працював на режим Муссоліні, брав участь в роботі фашистської пропаганди на США та Британію, був засуджений, відсидів у в'язниці та психушці, але в той же час за свої "Пізанські вірші" отримав премію Бібліотеки Конгресу США та майже щорічно висувався на Нобелівську. Творчість, безумовно, не є індульгенцією від відповідальності за злочини. Але злочини не є аргументом для позбавлення професійної кар'єри при житті або після смерті. Навіть Луї-Фердінан Селін, який дуже тісно співпрацював з нацистами в Парижі, був засуджений в Данії, куди втік, лише на якийсь короткий термін випав з можливості брати участь у творчому процесі у Франції. Творчість - окремо?

5. Так що - ми будемо продовжувати вишукувати вади у кожного мертвого діяча культури і розширювати умовні чорні списки, чі знаходити найкраще в творчих та наукових досягненнях і заносити на дошку Слави?

Довгий та непозитивний текст про інформаційну, культурну та мовну політику. Про те, чим має займатися держава на третьому році вторгнення та одинадцятому році війни в інформаційній сфері. Про те, що потрібно, нарешті, відпустити та дочекатися еволюції і припинити справжнє швондерство в інформаційній сфері. Про гроші та волонтерство.

4 частина.

1. Інформаційна та культурна політика - зона відповідальності ержави. Волонтери та вільний ринок її тут не замінять. Здавалося б, Президент та його альтер-его, Керівник Офісу, які в своїй попередній професійній кар'єрі мали стосунок до кінобізнесу, не схиблять, коли йтиметься про культурну політику. Але її немає. Можна скільки завгодно кидати важкими предметами в керівників МКІП та Держкіно, але гроші в бюджеті, відсутність раціо щодо економного розпорядження ними, головні вектори, співпраця із зарубіжними партнерами для залучення більшої донорської допомоги на культуру (впевнений, це не вливає на обʼєм військової підтримки) - це прерогатива, насамперед, ОП, Кабміну та ВР. Повна відсутність інформаційної політики теж, безумовно, пов'язана з грішми, але тут проблема не у тому, що їх немає. Відсутня сама інформаційна політика. В наступному пункті - більше про те, чого саме мені особисто не вистачає. Єдиний позитив, і великий - щоденне особисте спілкування Президента з народом через короткі ролики - безумовний прорив перших днів, який вже не є щоденною потребою глядачів. Тим не менше, цей формат впевнено обганяє телемарафон на цілий корпус. Мабуть, хтось колись після війни пояснить «навіщо» триматися за те, що перестало бути потрібним, в умовах, коли у твоєму арсеналі - різноманіття інших способів утримання аудиторії та монополія на інформацію під час військового стану.

2. Не вистачає мені, передусім, переносу "війни в прямому ефірі" з Телеграму в телевізор. Для цього нам потрібні замість безіменних героїв, які за кадром знищують ворожу техніку, героїв справжніх, з прізвищами, біографіями та орденами. Не вистачає не тільки тих, хто б'є ворога на лінії бойових зіткнень, а і тих, хто сидить у штабах, ухвалюючи рішення - без спроби видати якусь частину зайвої інформації, звісно.
Мені не вистачає постійного воєнного тла в українських сучасних фільмах і серіалах, ток-шоу та інтерв'ю. Так, навіть, якщо це "знижує рейтинг". Кожен, хто "втомився" і хоче кохання та подорожей замість війни, має отримувати нагадування на всіх улюблених ресурсах: піч час війни не може бути відпочинку, бо вона не тільки для тих, хто на фронті, а і для тих, хто постійно або тимчасово в тилу. Дуже слушно зауважують, що фронт - один, це там, де лінія бойових зіткнень. Все інше - тил. Тил у енергетиків, лікарів, тил у багатьох з волонтерів. Тил у тих, хто чесно платить податки. Є і інформаційний тил. Вкрай важливий. Бо у нас майже немає інформаційних рубежів, на яких затримано ворога. Він присутній всюди - біля наших жінок в Європі, в телеграмі, у кіно, в головах польських аграріїв та турецьких туроператорів, у школах та бібліотеках.

3. Українці за кордоном - це не тільки потенційні ухилянти, яких треба силоміць повертати додому. Це - родичі тих, хто на фронті і в тилу. Це не тільки корупціонери на відпочинку, а й багатодітні матері, дружини військових, волонтери. Це так само ті, хто не вирішив остаточно, чи повернеться потім. Постійне спілкування цих людей з Батьківщиною через ті віконця, які є у держави - це наш обов'язок. Системне залучення до нашого інформаційного простору - не просте завдання, але його треба виконати.

4. Так, мені бракує тилового координаційного штабу представників держави та зацікавлених інформаційних спільнот, галузевих об'єднань, активних патріотичних блогерів. Не богемна тусівка, а професійна розмова тих, хто може невідкладно вплинути на ситуацію з постійними інформаційними вкидами ворога та дивним розумінням самоцензури власниками українських ЗМІ. Це має бути забюджетований та профінансований план дій від держави щодо покращення ситуації в українській інформаційній сфері всередині країни і за кордоном.

5. І ще, сфера обслуговування, сфера навчання, сфера культури - виключно українською або кримсько-татарською. Крім обмежень по національним меншинам. І без "вони самі попросили, так всім зручніше"

Довгий та непозитивний текст про інформаційну, культурну та мовну політику. Про те, чим має займатися держава на третьому році вторгнення та одинадцятому році війни в інформаційній сфері, а що потрібно, нарешті, відпустити та дочекатися еволюції і припинити справжнє швондерство в інформаційній сфері. Про гроші та волонтерство.

3 частина.

1. Чи дивилися Ви серіал "Слово пацана"? Я теж не дивився. Але це не означає, що українці не дивилися цей серіал і ще безліч російської кінопродукції завдяки нашим та російським піратам, не читали книжки, що зараз видаються в РФ та РБ, теж завдяки українським піратам, які це друкують, не слухають російську попсу. Перепрошую, що ще раз кажу про державні гроші, але, якщо ми десятиліттями не витрачали їх на ці речі, на відміну від багатьох або більш цивілізованих, або більш агресивних та автократичних держав, то ми отримали саме те, що маємо сьогодні- значну частину населення, яке живе на третьому році вторгнення в російському інформаційному та культурному середовище. І мова зараз не про мову. Так, одним із шляхів боротьби з ворожими наративами є м'яка сила - замість їхнього "пацана" має з'явитися наш "пацан", замість перекладу жіночого любовного роману з англійської на російську в бібліотеках має з'явитися український переклад. Замість Професора Солов'я або Світана має з'явитися такий же, але розкручений український "немарафонний" дописувач або майстер розмовного жанру.

2. І так, російською теж. Наш публічний простір досі значною частиною російськомовний. Ми можемо скільки завгодно собі казати, що суспільство змінилося, і воно, дійсно, швидко і позитивно змінюється, але потрібно віддати належне правді - російською дивляться, слухають і читають досі багато свідомих і не дуже українців, в тому числі і за кордоном. Чи маємо ми тиснути на них всіх? Так, згідно законам і трошки більше. Але, коли цей тиск переходить межу - він досягає протилежного ефекту. Ми маємо заходити через публічний простір в особистий, але не ламати особисте. Вивіски російською в містах України зараз - дикість. Радянські книжки в дитячих бібліотеках - злочин. Легальний доступ до піратських сайтів з російським культурним продуктом - перемога росіян. Але можливість читати російською, писати російською, говорити російською приватним особам, які не є держслужбовцями, працівниками ЗМІ та сфери обслуговування - право кожного, як би це не подобалося чи не подобалося іншим. На шляху до Європи ми зустрінемо ще багато мовних або культурних нормативів, які можуть нам не сподобатися. І так, у одних є права, у інших - обов'язки. І держслужбовець, який відповідає за це, має знищити ті вивіски, які на фото. Або накласти штрафи і притягнути власника до відповідальності. Те саме стосується чиновника громади, який свідомо залишає бібліотечні фонди в руках росіян. Або державних чиновників, які знають картину, але прожовжують замовчувати її.

3. Друга офіційна мова англійська - це дуже добре. Суспільство поступово змінюється. Після війни сюди "понаїдуть" українці зі знанням польської, німецької, французької, італійської. І так, вони і їхні діти вже читають цими мовами. На відміну від того, що Одесу росіяни називають "русским городом", Одеса в Російській Імперії говорила італійської, французькою, німецькою, грецькою, польською та на ідіш. Іноді українською. Трошки російською. Потім - більше російською, коли відмінили порто-франко. Одеський російськомовний суржик - це вплив ідіш та української. Ці люди привезуть нам європейські мови і ... російську. Так, вони не жили тут в цю хвилю витісненої російської, багато хто з них поїхав з російською, дивився російські новини, спілкувався з російською діаспорою в Європі, читав книжки, видані в Москві, куплені в російських книгарнях, слухав російську музику, з дітьми дивився російські мультфільми. А це - мільйони дорослих та сотні тисяч дітей (чи теж пару мільйонів), які мають рідною польську або німецьку та сімейну російську або українську. М'яка, продумана українізація їхнього культурного простору, як варіант їхнього залучення до життя власної країни, має відбуватися вже сьогодні.

4. Багато хто з жителів Сходу, з переміщених осіб, поступово вивчає українську історію та культуру, слухає лідерів думок, поступово почав говорити та писати українською. Це тонка матерія, знаю по собі. 10 років тому в публічній та робочий сфері, спілкувався українською 10 %. Зараз приблизно 80. Буде більше. Словниковий запас зростає за рахунок постійного читання. Я сам знаю, хто може мене виправити або підправити. Іноді знаходяться ті, хто істерично виправляє пости у соцмережах, при розмові, вбачаючи в цьому недостатнє українство. По собі знаю, як це іноді заважає. Так, я розумію україномовних львів'ян, яких має дратувати російська на вулицях або в закладах Львова. Але я розумію і тих людей, які мають постійний стрес після переїзду із західного Донбасу в 23 році. Один з моїх знайомих, багаторічний успішний підприємець та волонтер, який першу частину життя прожив за межами України,

вчора був запрошений до студії спортивного каналу, як гість, до ефіру та в ефірі попередив, що тільки вчить українську (а я знаю, що він навіть працював із вчителем). Він майже не виїжджав з Харкова більше двох років, працюючи на оборону міста. Його вигнали з ефіру через хейтинг збоку якихось дописувачів, які, мабуть, самі не знають українською складних спортивних термінів. Чи буде у нього подальше бажання писати та говорити українською? Не впевнений. Замість того, щоб вичікувати чергову людину, якій можна виправити пост у фейсбуці або захистити під постом в ютуб, шановні дописувачі, якщо вони не росіяни, мали б витратити трохи часу на плетіння сіток, або стояння в черзі у військоматів.

5. Є два питання, в обговоренні яких я принципово не беру участь в обговоренні - Булгаков та російська мова на фронті. Перше - знаю відповідь, але будь-яке згадування прізвища викликає конфлікт в суспільстві і я тільки скажу коротко - топоніміка ні, книжковий ринок так, в перекладі українською. Ми вільні люди і не потрібно нікого втрачати, відсилають на російські сайти. Друге - тільки військові, які нас захищають, мають сказати свою точку зору. Я тільки розумію, що російська на першій лінії небезпечна, а українська каже "я свій".

Далі буде

Книговидання та бібліотечна справа. Токсичні книги, токсичні автори. Токсична мова.

1. Видавець - це людина, яка ходить в Україні по полю з лайном, намагаючись весь час перестрибувати через калюжі такого розміру, що іноді краще їх подолати уплав.
Хороший автор - виключно мертвий автор, причому який жив в Давній Греції, а ще краще в Шумері, і ім'я якого відомо не повністю. Бажано, щоб він писав санскритом або, краще, непальською, і бажано, щоб в Україні було не більше одного перекладача з цієї мови і одного літературознавця з цієї літератури.

2. Спробую перелічити ризики публічного хейту видавця в суспільстві, яке перенароджується наново щорічно, шомісячно, щогодинно, змінюючи ставлення до себе вчорашнього. Автор, який вчора був жертвою режиму, може бути невдало і невчасно кимось процитований, а, ще гірше, може з'явитися в публічному просторі якась деталь його особистої біографії, яка була добре відома спеціалістам і не викликала подиву, але новий погляд на речі робить з такої людини покидька та злодія. Колись Павло Загребельний сказав, дослівно, що у нас "скоро залишиться тільки один письменник, і той мертвий", маючи на увазі Тараса Шевченка.
Видавець, безумовно, має співвідповідати за кожний "злочин" мертвого, або живого, в тому числі, іноземного письменника, художника, перекладача, автора літературознавчої розвідки, зняти кожну подібну книжку з продажу, або наліпити на неї тисячу попереджень, запакувати в темний крафт-папір, як роблять в росії з книжками "іноагентів", та, бажано, 77 разів вибачитися за кожен такий крок. Видавець або колега-письменник, який має сміливість захистити побитого батогами суспільної думки, назавжди отримує клеймо людини, яка працює проти України, підтримує ворога, нетолерантної і, взагалі, тієї, якій неможна подавати руку.

Я пишу цей текст і розумію, що всі ці слова неодноразово будуть розтягнуті на цитати, які багато разів будуть використані проти мене.
Ми зовсім не хочемо розуміти, що всі перелічені "злодії" не завжди жили в ідеальних умовах, мали близьких, роботу, погрози, обставини та інше. Не всі, як Стус, були готові втратити здоров'я та життя, за погляди та творчість, а хтось їх втратив незалежно від не дуже гарних, із сьогоднішньої точки зору, поглядів або висловів.

3. Таким чином:
- українець, який писав, або іноді писав російською, боровся з режимом, був за це засуджений, стає росіянином українського походження, як то Володимир Короленко. В одних містах вулиці його імені перейменовуються, в інших - з'являються;
- радянський письменник, що все життя до еміграції прожив у Києві, писав відверті книжки про Другу Світову (Віктор Некрасов "В окопах Сталінграду"), був під забороною, стає недостатньо українцем, одночасно комісія Київради пропонує прибрати меморіальну дошку та створити вулицю його імені, або навпаки.
- найбільший, з точки зору шкільних програм радянського часу, російськомовний український письменник Микола Гоголь стає малоросом та ворогом, який висміює все українське;
- зламані радянською владою аж до стукачества (майбутній віце-прем'єр та творець Української енциклопедії Микола Бажан) та до повного професійного самознищення (Голова Верховної Ради Павло Тичина) перестають бути талановитими ліриками, якими були змолоду;
- більшовик Хвильовий "вчасно" загинув, щоб його поки що щоденно не цькували, а письменники Розстріляного Відродження ще недостатньо препаровані, хоча їхні комуністичні погляди відомі. Все попереду.
Скорочуючи перелік тих, хто поки що не зашкварний, ми поступово відмовляємось від власного культурного надбання, віддаючи росіянам найкраще, не використовуємо це найкраще для слави власної держави за кордоном, намагаючись відхреститися від тих, хто є нашою славою за кордоном. Росіяни та поляки радісно підберуть собі і Паустовського з Гріном, і Конрада з Шульцем. Ізраїль вже отримав від нас Нобелівського лауреата Агнона, а СРСР-Росія - Буніна, який її ненавидів.

4. Серед подій останніх часів - і ілюстрації художниці, яка працює тепер на росіян, і публічні розмови з тими, кого умовно складно навіть назвати "хорошими росіянами", і переклади з японської з використанням транскрипції/транслітерації, подібної тій, що використовують росіяни(і більшість країн), а не англійці, і продаж книжок сучасних українських авторів, що пишуть/писали російською.

5. Зрозуміло, що суспільство хворе війною, багато з нас роздратовані діями держави, нікого не цікавить логіка дій іншої людини, якщо вона не співпадає з точкою зору хейтера. Якщо всередині видавничої спільноти, нам майже вдалося зберегти взаємоповагу, підтримку та навіть можливості взаємодопомоги, то за її межами ми маємо постійну суму необережних дій українців та технологій ворога, який підбурює будь-який конфлікт в культурному середовищі для знищення моральних авторитетів суспільства - письменників, журналістів, видавців тощо

Далі буде

Довгий та непозитивний текст про інформаційну, культурну та мовну політику. Про те, чим має займатися держава на третьому році вторгнення та одинадцятому році війни в інформаційній сфері, а що потрібно, нарешті, відпустити та дочекатися еволюції і припинити справжнє швондерство в інформаційній сфері. Про гроші та волонтерство.

1 частина.

1. Стало відомо, що Кирило Серебренніков зняв фільм "Лимонов. Балада про Едичку", по роману французького письменника Еманюеля Каррера, якого я бачив на відкритті минулорічного "Книжкового Арсеналу" в Києві, сценарій написаний за участю зіркового польського режисера Павліковського, якого точно неможна рахувати в якості "друга путіна" та британця Бена Хопкінса, головні ролі виконали Сандрін Боннер, Томас Арана та Бен Уішоу, відомий по головній ролі в "Парфюмері" Тиквера по роману Зюскінда. В травні буде прем'єра на Канському фестивалі.
Маємо визнати, що щось не так пішло з кенселингом російської культури в Європі, якщо на третьому році війни таке можливо. А може, щось ми не так робимо, якщо таке відбувається? Або ми робимо все правильно, але нас не чують і потрібно "змінити пластинку" хоча б для зовнішнього виконання, щоб було більш ефективно?
Про книжки. Когось дивують книжки Марініної на касах в польських книгарнях, презентація книжок Льва Толстого в Болоньї, продані права на друк англійських, японських чи шведських книжкових новинок в Росії?
Що стосується мене, в питанні, в якому я можу професійно зробити експертний висновок, я бачу дві речі:
- завалені книжкові ринки в Україні піратською друкованою у нас книжкою походженням з РФ - і українців, які своїми грошима підтримують піратський ринок;
- все нові і нові російські книгарні в європейських країнах і тисячі українців за кордоном, які там купують книжки, які поступово починають отруювати їхній мозок?
Чи невідомо, який це має ефект, розтягнутий по часу?
Чи невідомо, що з цим робити в довгостроковій перспективі?
Відомо. Реакція має бути проста:
- спочатку розробити підзаконні акти для ухваленого два роки тому ВР закону про заборону ввезення, друку та продажу книжок походженням з держав-агресорів, який був також підписаний, нарешті, рік тому Президентом та опублікований. Розв'язати руки правоохоронців, які мають виконати свою функцію;
- поетапно замінити радянський та російський книжковий фонд в бібліотеках, домовитися між державою та громадами про дорожню карту;
- на державному рівні створити умови українському бізнесу, волонтерами, зарубіжним партнерам для системного проникнення української книги і культури загалом на зарубіжні ринки - прибравши заборони (наприклад, змінивши терміни повернення валютної виручки з-за кордону, книжки не витримають ані 90, ані 180 діб), пільгово проінвестувати цю діяльність під бізнес-плани та гарантії представників галузі;
- постійно звертати увагу зарубіжних партнерів на кожний факт проникнення негативного російського фактору на їхню територію на рівні державного уповноваженого, дипломатів, а не "культурної дипломатії" на рівні відмов співучасті. На жаль, потрібно зрозуміти, що великі гроші, які багато років стоять за російською культурою та псевдокультурою, створили внутрішнє проросійське лоббі в культурній сфері провідних країн;
- відкрито провести суспільний діалог по питанням, пов'язаним з просуванням російських наративів не тільки в Європі, але і в Україні, провести червоні лінії, не розтягувати в часі очевидні питання.

2. Давайте розберемо кейс Серебряннікова-Каррєра-Лимонова детальніше. Харків'янин Лимонов, який багато років прожив на Заході, в тому числі в Парижі в часи, коли йому вдалося виїхати з Радянського Союзу, створив собі образ інфант-терібль французької культури. Для багатьох членів французького інтелектуального середовища Харків - радянське місто з його книжок, а не місто, яке щоденно зазнає російських бомбардувань. Серебренніков- не просувач російських наративів в демократичний світ та відмиватель олігархічних брудних грошей, а жертва путінського режиму, яка потребує підтримки. Саме так і виглядає створення цього фільму: Харків, який знімали в Ризі, Павликовський, який є моральним авторитетом антисталінізму після його фільмів. Україна не виграє від того, що хтось з українців не прийде на заходи в Каннах, пов'язані з фільмом. Україна має мати системну культурну політику, яка має включати:
- системні великі гроші, що вкладаються в копродукцію з провідними західними митцями;
- максимальну можливу кількість грошей, що вкладається в просування власних книг, фільмів, музики, театру та ін в демократичних країнах;
- постійну максимальну присутність на провідних культурних заходах українських митців, які в стані підтримувати максимально якісний рівень дискусії, в тому числі за участю запрошених організаторами росіян. І так, це складно зробити і, тим більше, складно пояснити своїм співгромадянам. Чи є кордони в цьому спілкуванні? Так, воно має бути тільки відкритим, публічним, і тільки професійним.

3. Потрібно розуміти, що ефект "Бучі" та трагедія "Маріуполя" вже давно не працюють в публічній сфері в Європі - після цього були події в Ізраїлі, численні російські інформаційні "спецоперації", та, в кінці кінців, багато наших помилок в інформаційній сфері. В Україні сьогодні немає людини або інститутуції, яка за це відповідальна і яка щоденно опікується цим. Коротка війна з контрнаступом та перемогою вже позаду. Ця війна - надовго. Противник багато років одноосібно воював в інформаційній сфері, захоплюючи території та мізкі не тільки в Україні.

4. Кожен з діячів культури, який активно бореться з російськими наративами - завжди на мінному полі. Ти ніколи не знаєш, який саме твій крок буде оголошено ворожим, який напрямок руху буде закритий за допомогою російських ботів в соцмережах, а які дії будуть висміяні "корисними" ворогу ідіотами. Часто і успішна дія в інформаційній сфері тих, хто працює на державу на інформаційній території ворога, не сприймається нашим суспільством. Говорячи про способи впливу ворога, є сенс сказати про штучне розпалювання конфліктів на теми мови, пропаганди, корупції, майбутнього розвитку бойових дій, помилок командування на фронті та інше. Помічники та боти ворога вміють аргументувати позиції обидвох сторін, максимально підіймати градус суспільної дискусії, створюючи напругу в суспільстві через будь-яку тему, в якій зацікавлений натовп - ковід, заборона російських соцмереж, вибори, підняття тарифів, а після вторгнення - кожна втрата території, масова загибель бійців, конфлікт, пов'язаний з переміщеними особами, волонтерами, мобілізацією, іноземною допомогою.
Мова, культура та історія - найкраща територія для розпалювання ворожнечі. Пояснити це суспільству, максимально змученому за три роки, майже неможливо.

5. Тільки залучення лідерів суспільної думки, в тому числі, серед військових, на постійній основі для постійного відкритого коментування новин, болючих тем та спорів замість марафонів та токсичних ютуб-блогерів, може виправити або покращити ситуацію. Суспільство все більше наближається до межи самознищення через інформаційну небезпеку. Ніякі гроші та зброя не замінять толерантності, довіри та впевненості у взаємній підтримці всередині країни

Далі буде

Прем'єр-Міністру України
Звернення Правління Української Асоціації Видавців та Книгорозповсюджувачів.

Шановний Денисе Анатолійовичу!

Українська книговидавнича галузь з честю витримала складну ситуацію, пов'язану з втратою частини інфраструктури та падінням попиту на товарних ринках протягом 2022 року і показала суттєве зростання в 2023 році.

Станом на квітень 2024 року харківські друкарні почали друк держзамовлення 2024 року на шкільні підручники для 7 класу в умовах масових відключень електрики через постійні обстріли енергетичної інфраструктури Харківської області.

Виконання завдання забезпечення освітян підручниками поставлено під загрозу. Галузь відчуває жорсткий кадровий голод через міграційні процеси та через те, що значна частина (більше 80%) потужностей видавництв та друкарень знаходяться в Харкові. Найкращі представники галузі боронять країну в лавах Збройних Сил України.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні» від 6 березня 2003 року № 601-IV метою державної підтримки книговидавничої справи в Україні, зокрема, є забезпечення державних інтересів щодо захисту національного інформаційного простору. Державна політика у книговидавничій справі спрямовується на підтримку розвитку національного книговидання, задоволення за допомогою книг духовних, освітніх і культурних потреб громадян України, у тому числі осіб з вадами зору (ст. 5 цього Закону).

Згідно з ч. 4 ст. 9 Закону України «Про критичну інфраструктуру» від 16 листопада 2021 року № 1882-IX до життєво важливих функцій та/або послуг, порушення яких призводить до негативних наслідків для національної безпеки України, належать, зокрема, інформаційні послуги та дослідницька діяльність, що є секторами критичної інфраструктури. Функціонування цих секторів без книговидання важко уявити. При цьому, особливо гостро це питання постає у сфері шкільної освіти, де формування патріотичного світогляду українських дітей відбувається через друковані підручники та посібники.

Прошу розглянути можливість підтримати галузь через ухвалення двох важливих для неї рішень:
1. Надання для друкарень та видавництв Харкова першочергового енергопостачання поза графіками або резерву генераторів та паливних ресурсів для забезпечення безперервної роботи за рахунок зарубіжної донорської допомоги.
2. Надання підприємствам книговидавничої галузі статус підприємств критично важливих для функціонування економіки та забезпечення життєдіяльності населення в особливий період. Для можливості бронювання ключових спеціалістів - редакторів, верстальників, друкарів, технологів, енергетиків. Мова йде не про тисячі, а лише про сотні військовозобов'язаних.


З повагою.

Т.в.о. Президента УАВК
О. В. Красовицький

Двадцять вісім років тому, коли вже асоціація видавців існувала, до мене, одного з перших членів асоціації, до Харкова, приїхав новий Президент тоді Асоціації Незалежних Видавців, якщо я не помиляюся в назві, Олександр Афонін. В перші роки свого існування, Асоціація фактично утримувалася на кошти одного із своїх членів, Видавництва Гуманітарної Літератури Абрис, який очолював по сумісництву перший Президент Асоціації, Юрій Прилюк, а після його передчасної смерті, Олександр Афонін. Він приїхав - вчитися. Звісно, він мав величезний життєвий досвід, але не у видавничій сфері. Для мене це було дуже важливим показником. Він навчився швидко, і був і залишається для мене всі ці двадцять вісім років другом і старшим колегою.

Сьогодні я вимушено заступаю на його місце Президента тимчасово, до виборів нового керівника, на громадських началах. За пропозицією Афоніна, якому я не можу відмовити і, маючи довіру колег. На три місяці я приймаю шапку Мономаха.

За ці роки відбулося дуже багато спільного з Олександром Васильовичем. Ми навіть мали дачі в Криму, які були віддалені між собою на ширину паркану. Ми мали і маємо спільні погляди на необхідність постійного тиску на державу для відстоювання інтересів видавничої сфери та читачів. Багато вдалося - в тому числі податкові пільги. Багато не вдалося. Пам‘ятаю особисту сварку Афоніна з Миколою Азаровим через ці пільги, пам‘ятаю конфлікт з керівництвом Держтелерадіо. Пам‘ятаю і непорядність і невдячність кількох колег в ті складні часи. Але минають роки. УАВК стала стабільною інституцією саме завдяки Олександру Афоніну. Він вирішив піти на відпочинок і ми мусимо працювати в нових обставинах. Я не готовий покинути видавництво заради галузі, як це зробив свого часу він. Але я готовий підготувати місце для професійного менеджера, який має очолити Асоціацію видавців, щоб вирішити внутрішні та зовнішні проблеми галузі - економічні, політичні, етичні.

Дякую, Олександре Васильовичу. Дякую, колеги.

Ворог пристрілювався не один раз. Сьогодні - майже знищив.

Співчуваю колегам-книжникам, впевнений, буде відбудовано ще краще.

Ворог вбиває слово, думку. Мову. Бібліотеки. Музеї. Пам‘ятники. Змінює назви міст, вулиць.

На окупованих територіях винищує книжки у шкільних та публічних бібліотеках, замінює підручники не тільки з історії і літератури, всі. Замінює фонди бібліотек, крім радянських. Тільки в цьому році для бібліотек окупованих територій - 2,5 млн примірників не рахуючи підручників.