Про книжкові виставки і не тільки.
Про стан книговидання і книжкової торгівлі.
Про культурну політику.
Про майбутнє.
Серія публікацій. Четверта частина.

10. Видавці займають вільні після росіян місця на ринку, відкриваються книгарні, автори пишуть нові книжки… Все добре? Ні. Книгарні не тільки відкриваються, але й масово зачиняються. На Сході, на Півдні, у містах, в яких немає постійного потока переміщених осіб, які є драйверами попиту через відсутність домашніх бібліотек, та через відсутність якісного асортименту в публічних бібліотеках. Автори пишуть, але не всі. Багато письменників воюють, причому не всі з них в стані писати на війні. Хтось з тих, хто в тилу, або за кордоном, пише набагато менше чи взагалі не пише через травму, це, в першу чергу стосується тих, хто старше. Видавці… вони, здебільшого, є оптимістами, бо вони протрималися на цьому ринку довго і навчилися бачити кожен позитивний сигнал, не зважаючи на негативні. Хтось з них навчився залучати спонсорські кошти, хтось звик економити на всьому. Крім перелічених вище позитивних сигналів маю записати кілька проблемних, а саме:
- потенціал російськомовного імпортозаміщення українським вичерпано;
- зростання вивчення іноземних мов читачами призвело до зростання вже іншого імпорту, - англомовних книг, а для ринку з 15-20.000 назв активного асортименту загроза від ринку з 3 млн назв є суттєвою;
- загальний стан справ на споживацьких ринках з початком холодів погіршується;
- загроза відключень світла, загроза психологічного стану читачів через російські наступи та іпсо;
- заповнення попиту на українську класичну літературу, в першу чергу, розстріляного відродження, та українську історію;
- швидкий розвиток ринку фентезі та романтичної літератури, обмежена кількість читачів в цій ніші призведе до падіння середніх накладів на тлі зростання асортименту;
- продовження еміграції з поступовим переходом дітей на літературу тих країн, де вони отримують освіту;
- несистемний попит бібліотек.

11. Не можу сказати, що бібліотеки зараз не купують книжок. Значна частина керівників громад розуміють необхідність хоч трохи поповнювати бібліотеки, які потребують нових книжок. Держава, хоч і виділяє смішні кошти під постійним тиском «культурної спільноти» досі не спромоглася ухвалити рішення про власну політику в бібліотечній сфері. Проєкти законів, що з‘являються, жодного разу не відповіли на кілька питань, які потребує спільнота:
- скільки Україна на підконтрольній території потребує бібліотек;
- чи мають в умовах скрути публічні бібліотеки дублювати шкільні, чи обмеження користування бібліотеками в школах дорослими читачами настільки не порушні, що їх не можна змінити і створити в малих та середніх громадах одну бібліотеку замість двох. Подібні експерименти на початку 2000-них ставили на Рівненщині, і жоден читач не постраждав, але особливості формулювань в бюджетному кодексі в часи створення громад, заблокували подібні дії, бо підтримка шкіл фінансується за рахунок освітньої субвенції, а культурної субвенції місцеві громади не мають (чому?);
- забороняючи фондовидачу російських за походженням та радянським російським за мовним принципом книжок в фондах бібліотек, МКІП (тепер МКІСК) не надає жодного механізму масового, наднормативного списання цих, вже не потрібних читачеві, книжок, і заміни їх на сучасний україномовний асортимент;
- виконання закону про англійську офіційну мову замовчується з точки зору наявності хоч какої кількості англомовних підручників, словників та класичної художньої літератури в шкільних та публічних бібліотеках;
- позбувшись бібліотечної системи і переклавши її на місцеву владу, держава зняла з себе відповідальність за масове безсистемне закриття бібліотек заради приміщень, за виконання тих нормативів, які існують з часів Уряду Яценюка, за оновлення цих нормативів, за відсутність жорстких вимог для бібліотек вищих навчальних закладів, за професійну освіту та підвищення кваліфікації бібліотекарів, за оновлення комп‘ютерного парку та якість інтернету;
- через погані побутові умови, відсутність ремонтів, нормального опалення, бібліотеки в громадах часто не в стані виконувати своє завдання і існують невідомо для чого, як склади радянської макулатури;
- в нашій країні, на відміну від європейських стандартів, бібліотеки не стають медіатеками, майже не мають в фондах на твердих носіях відео, аудіо, комп‘ютерних програм та ігор;
- на жаль, майже не представлені в фондах бібліотек література для слабозорих (кегль 19+) та шрифтом Брайля, хоч вони і є на книжковому ринку України.

12. Питання розвитку бібліотечної мережи, відповідності її кількості населення та запитам населення має стати одним з пунктів модернізації країни за спонсорські або державні кошти. Держава має не стільки визначитися про гроші тут і зараз, скільки про механізми і нормативи, які мають працювати після завершення бойових дій. Єдиний постійний драйвер зростання книжкового ринку в демократичному світі - стабільні постачання якоїсь фіксованої кількості більшої частини ринкового асортименту до бібліотек, коли видавець має бути впевненим, що може залучати гроші для видання нових і нових книг і є фіксована частина накладу, грошова подушка від держави, яка дозволить відбити інвестиції. Те саме стосується розвитку книгодрукування в частині національних авторів. Мені виглядає позитивною і логічною для України естонська версія розвитку культури:
- всі гроші від акцизу на алкоголь та сигарети йдуть в Культурний фонд, який через залучення експертів, що є максимально відомими в країні діячами різних галузей культури, активно працюють з пропозиціями митців всіх напрямків культури для виділення коштів авторам - сценаристам, письменникам, композиторам, художникам. Відповідальність тих, хто ухвалює рішення за кураторським принципом не пов‘язана з прискіпливим аналізом калькуляцій, який часто вбиває бажання видавців брати участь в держзакупівлях, а з виділенням фіксованої суми в залежності від якості продукту через видавців, які мають не только випустити той чи інший наклад книжок для бібліотек, профінансувати виділенні державою грантові кошти авторам НА ДОДАТОК ДО ГОНОРАРУ, а й забезпечити наявність додаткової частини накладу, профінансованої самим видавництвом на вільному ринку;
Таким чином держава не намагається витрясти душу бізнесу перевірками калькуляцій, а допомагає там, де така підтримка потрібна, без втручання в економічну діяльність бізнесових суб‘єктів. Коли ми говоримо про культурну політику, єдиним результативним кроком в умовах українських реалій є підписання і постійний моніторинг виконання довгострокової дорожньої карти галузі між державою та галузевою асоціацією.

Наступна публікація має прояснити картину із законодавством про фіксовану ціну, культурну політику за кордоном та захист національної інформаційної сфери.
Далі буде.