Минуло два тижні від того, як відбулася довгоочікувана зустріч представників видавництв — членів Правління Громадської спілки «Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів» (ГС «УАВК»), книжкової торгівлі і поліграфічних підприємств із міністром культури та інформаційної політики Олександром Ткаченком, заступником голови Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики Євгенією Кравчук та керівництвом Українського інституту книги.

Упродовж року ГС «УАВК» стукала в усі доступні їй «вікна» і «двері» до керівництва центральних органів влади, які за своїми функціональними обов’язками мають опікуватися книговидавничою галуззю, з вимогою вийти на прямий контакт із представниками професійного середовища для предметної конструктивної розмови з подальшим налагодженням постійної комунікації представницької фахової громадської організації з органами законодавчої і виконавчої влади.

Загалом розмова виявилася хоч і недовгою, проте конструктивною. І нам вона була вкрай необхідна не стільки для того, щоб донести до свідомості керівників болючі проблеми бурхливого коронавірусно-карантинного сьогодення, скільки поговорити про стратегічну прірву в політичному баченні державних чиновників, про їхнє сприйняття книговидавничої галузі, яка є абсолютно незамінним супровідником цивілізаційного розвитку будь-якої держави.

Під час цієї розмови нами було порушено питання щодо:

— цілковитої невідповідності сучасним вимогам і темпам життя, законсервованої ще з радянських часів безглуздої бюрократичної процедури підготовки, узгодження і затвердження відповідними органами влади підзаконних актів, зокрема й тих, які стосуються книговидання;

— небажання міністерства фінансів «перекинути» кошти в бюджеті Українського інституту книги з цьогорічних менш ефективних програм на програму закупівлі книжок для поповнення фондів бібліотек і збільшення суми закупівель з 28 млн до 53 млн гривень;

— необґрунтоване затягування процедури узгодження підзаконних актів, які мають на меті реалізацію державних програм закупівель книжок та надання інституційної допомоги видавництвам у розмірі 150 млн гривень.

Порушувалися питання функціонування програми перекладів творів українських авторів іноземними мовами, виокремлення території України із зони дії копірайту на переклад російською мовою, боротьби з піратством тощо. Та для тих, хто орієнтується у проблематиці книжкового бізнесу в Україні, зрозуміло, що все це локальні і за великим рахунком дрібні пазли, з яких фізично неможливо скласти узагальнену картину і спрогнозувати майбутнє вітчизняного книговидання. Це лише точкові ін’єкції, які дозволяють важко хворому пацієнтові самотужки на кілька хвилин підвестися на ноги, аби задовольнити свої фізіологічні потреби, проте аж ніяк не впливають на перебіг хронічної хвороби і лише на деякий час відстрочують неминучу трагічну розв’язку.

Ми намагалися донести до відома міністра і заступниці голови Комітету дещо інше і, сподіваємося, що були почуті.

А тепер про те, що саме ми намагалися донести.

Упродовж 29 років вітчизняне книговидання розглядалося владою і, на жаль, розглядається надалі як певний необов’язковий соціально-виробничий атрибут, а не ключова галузь, від якої, з погляду влади цивілізованих країн світу, величезною мірою залежить моральний, культурний і духовний стан суспільства, підготовка високопрофесійного і креативного кадрового ресурсу, розвиток науки, техніки і технологій, сучасного виробництва, економіки та обороноспроможності країни. В Україні ж яке бачення, таке і ставлення.

Од початку часів незалежності жоден президент і жоден уряд нашої держави навіть не намагалися збрегти, а в подальшому досягти хоча б сумнозвісного, визначеного країнами ЄС «деградаційного порога» з виробництва не менше 2,5 книги на одного мешканця країни. А навіщо? Скільки надрукували, стільки й надрукували. Українську владу ніколи не цікавили розміри щорічного «доробку» вітчизняної книговидавничої галузі. Жодного разу з боку очільників держави ми не відчували стурбованості тим, що в Україні друкується лише від 0,4 до 1,6 книги на душу населення, а не 2,5 чи 3, або й 4. До того ж єдиним жанром, який впливав на коливання щорічного сумарного накладу, була навчальна література для учнів загальних закладів середньої освіти, тобто для школярів. Усе залежало від кількості учнів, для яких друкувалися підручники за державним замовленням. Влада опікується лише цим сектором книговидання, адже забезпечення учнів підручниками є конституційною нормою, та й, зрештою, дітей треба ж навчити читати. У той же час нікого не обходив той факт, що населення всього світу по-справжньому навчається не за шкільною партою, а після того, як полишить шкільні стіни. Саме тоді люди обирають свій життєвий шлях і професію, оволодівають навичками професійної майстерності, відкривають нові наукові горизонти, висувають креативні ідеї, засвоюють технічні і технологічні знання, які надихають їх і спонукають на дії, спрямовані на вдосконалення соціальних, культурних, індустріальних та постіндустріальних процесів для поліпшення життя людей, збереження їхнього здоров’я і продовження строку їхньої активної життєдіяльності.

Причини такого індиферентного ставлення влади до книги як основного джерела знань для навчання дорослого населення країни, а точніше — для підготовки якісного, розрахованого на перспективу кадрового ресурсу держави цілком очевидні. Адже впродовж усіх років незалежності Україна не мала й досі не має чіткої стратегії розвитку економіки за галузями з визначенням конкретних цілей, строків досягнення цих цілей та потреби держави у професійних кадрах, які забезпечать цей динамічний розвиток у найближчі 2—3 з перспективою в 10 років.

Отже, не виписано стратегію, не визначено цілі й потреби в кадрах на перспективу, відповідно, немає й необхідності у різножанровій літературі.

Чи є надія на повернення до цивілізаційних норм друкування й споживання книжкової продукції і вихід із цієї деградаційно-стагнаційної ситуації, в якій тривалий час перебувають і держава, і галузь? Безперечно, є! Для цього треба припинити жити лише одним днем і напрацювати державну стратегію розвитку за галузями, визначивши на кілька років наперед потребу у фінансових, матеріальних і кадрових ресурсах для досягнення визначених цілей. І тоді автоматично постане питання гострої нестачі якісної різножанрової літератури для забезпечення цього зростання.

Що ж до досягнення протягом 2—3 років «порога» виробництва у 2,5 книги на душу населення, а це приблизно 105—110 млн примірників книжок, потрібно лише провести ретельні розрахунки:

— яку кількість книжок спроможні продукувати видавництва за рахунок власних обігових коштів;

— які темпи нарощування розмірів фінансових видатків у державному та місцевих бюджетах потрібно передбачити для збільшення розмірів закупівлі літератури для оновлення фондів бібліотек;

— скільки коштів із державної скарбниці знадобиться для грантової підтримки видання некомерційної літератури, переважно перекладної, з питань науки, технологій і техніки, медицини, спеціалізованих професійних видань, якої гостро потребують як фахівці з різних сфер, так і студенти вищих закладів освіти;

— яку кількість цільових кредитних ресурсів потребуватимуть суб’єкти галузі для поповнення власних обігових коштів і модернізації технологічної бази.

Другий постулат полягає в такому: бібліотека має залишатися бібліотекою!

Численні українські туристи, які після надання безвізу подорожують країнами Європи й світу, із захопленням діляться в соціальних мережах своїми враженнями про чудові суперсучасні тамтешні бібліотеки, які нікуди не зникають, а, навпаки, з’являються все нові й нові. Наших співвітчизників дивує те, як населення інших країн активно відвідує ці бібліотеки, до того ж займаючи черги ще задовго до їх відкриття. А до національних наукових бібліотек, як-от бібліотека в Національному центрі мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду та Національної бібліотеки Франції у Парижі, черга не зникає впродовж усього дня. І у спостерігачів цього виникає лише одне запитання: чому там бібліотеки мають таку популярність і викликають шанобливе ставлення у громадян, а в ненці-Україні перетворилися на своєрідну валізу без ручки, яку і нести незручно, і кинути шкода?

Причина цього, з погляду сучасних українців, дивного явища лежить на поверхні. У європейських і світових бібліотеках є в наявності найновіша література з усіх актуальних питань, усіх галузей знань і технологій сучасності. Ці бібліотеки орієнтуються виключно на потребу споживачів, яких вони обслуговують. І будь-яка книга, про необхідність якої заявляють читачі, упродовж місяця з моменту появи її на ринку вже у доступі в бібліотеці. До того ж книги купуються бібліотеками без проведення тендерних процедур, рішень численних експертних комісій, іноді навіть бібліотекарями за власні кошти, які бібліотека компенсує за лічені дні, адже кожна з них стабільно має конкретні кошти на поповнення фондів.

Книга у світі — вартісний продукт, тому європейці, які мають незрівнянно вищий порівняно з пересічним українцем дохід, здебільшого не купують необхідну їм книгу, а йдуть до бібліотеки, бо знають напевне, що вона там є. Це відбувається тому, що в цивілізованих країнах Європи і світу впродовж десятиліть дотримуються розробленої Міжнародною асоціацією бібліотекарів на підставі предметного аналізу норми щорічного оновлення фондів бібліотек на 5 % від наявної кількості там книжок на початок кожного року. І необхідність фінансування цих закупівель за кошти державного і місцевих бюджетів є непорушною істиною для тамтешніх політиків. Це — константа.

Наші спроби виписати криву мотивації, якою керувались українські політики під час визначення сум на закупівлю книжок для бібліотек, виявилися за межами логіки. Кілька років на поповнення бібліотечних фондів із державного бюджету взагалі не виділялося жодної копійки або виділялися суми, які неможливо було корелювати з потребами суспільства у книжковій продукції.

Причина цього явища криється в тому, що в Україні розрахунок сум, які виділялися на закупівлю книги, ніколи, підкреслюю, ніколи не ґрунтувався на аналізі стратегічних потреб держави в якісній різножанровій літературі, а був виключно результатом суб’єктивного бачення певних посадовців міністерств фінансів та економіки, які займалися розподілом бюджетних коштів.

Унаслідок такого специфічного розуміння ролі книги, її впливу на розвиток людської особистості, нації і держави, та бібліотек, які сприймаються не як середовище, де відбувається це формування, оскільки там є все, що новітнього відбувається у світі, в розвитку соціуму, політики, технологій, а як нерухомість зі стелажами.

За часи незалежності чудову, ефективно діючу систему бібліотек перетворили на складські приміщення зі зберігання книжок, виданих ще за радянської доби, а бібліотекарів — із професіоналів, які б мали працювати зі свідомістю, інтелектом, духовним і культурним світом людей і формувати їх як особистостей, гідних громадян і патріотів своєї країни, на сторожів із низькою платнею, прирікши їх на поступову, проте невідворотну деградацію. Образно кажучи, розкішну систему бібліотек, яка нагадувала чудову, мистецьки виповнену інкрустовану амфору, вщерть наповнену медом, до якої йшли і малі, і дорослі, щоб вгамувати свою духовну, культурну та інтелектуальну спрагу, зусиллями владних посадовців незалежної української держави було перетворено на щербатий горщик із речовиною, за якою звертаються лише в разі крайньої потреби.

Так, зараз у моді тенденція перетворення бібліотек на хаби, зони культурних послуг та відпочинку з комп’ютерними залами. І це начебто кардинально змінить статус і роль бібліотек. Та, мабуть, не варто тішити себе прекраснодушними ілюзіями, бо бібліотеки світу тепер ущерть заповнені комп’ютерами, ігровими зонами, залами для проведення переговорів, проте вони залишаються бібліотеками зі щорічно компетентно оновлюваними фондами, становим хребтом яких завжди є КНИГА.

Доскіпливі критики можуть мені зауважити, що в лютому 2019 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 72 «Про затвердження державних соціальних нормативів забезпечення населення публічними бібліотеками в Україні», пунктом 11 якої передбачено щорічне п’ятивідсоткове оновлення бібліотечних фондів. За базу розрахунків мають братися наявні фонди на кінець року. Погоджуюсь із цим, таке рішення дійсно є. Проте чи буде воно виконуватися?

Станом на 01.01.2020 фонди публічних бібліотек України становили 210 млн одиниць зберігання. Тобто упродовж 2020 року бюджетні видатки на закупівлю книжок мали б дати можливість закупити 10 млн 100 тис. примірників книжок. За середньої вартості однієї книги приблизно 4,5 долари США, рекомендованої Мінекономрозвитку для реалізації цього завдання, знадобилася б сума в майже 44 млн доларів США, або трохи більше 1,2 млрд грн…

Постанова є, а коштів на її реалізацію немає. Хоча це не означає, що ці 5 % є недосяжною висотою. Потрібно лише не обмежуватися внесенням цієї цифри в урядову постанову, а й зробити розрахунок на кілька років наперед, скласти графік поступового нарощування видатків із державного та місцевих бюджетів на оновлення бібліотечних фондів. До того ж із очікуваним списанням застарілої літератури, якою нині заповнені сховища бібліотек, сума цих асигнувань буде суттєво меншою за 1,2 млрд грн. Щоправда, йдеться лише про кількісні показники поповнення фондів.

Але уявімо, що сталося диво, і міністерство фінансів виділило ці 1,2 млрд грн і дозволило бібліотекам купувати те, що забажає читач.

І тут ми підійшли до третього питання, найболючішого: а що з вітчизняної літератури можна придбати на ринку?

Аби розмова була предметною, розглянемо статистичні дані Книжкової палати України за 2019 рік (одним із найкращих за всі попередні роки) і проаналізуємо, яка частка від загального накладу в 61 млн 250 тис. 600 примірників у відсотках припадає на кожну із жанрових ніш.

Для зручності наведемо табличку.

Для порівняння довідка за жанровою структурою ринку Федеративної Республіки Німеччина за 2019 рік.

І щоб картина була більш наочною, кількість книжок, виданих в Україні 2019 року (з урахуванням навчальної літератури для закладів загальної середньої освіти та агітаційної літератури під вибори) на одного мешканця, становила 1,45 примірників, а ФРН — 4,5 примірника.

Неозброєним оком видно, що співвідношення літератури для дітей (включно з підручниками і посібниками для школярів) і для дорослих в Україні 67,7 % до 32,3 %, у Німеччині — 27,9 % до 72,1 %.

На перший погляд, в Україні завелика кількість літератури для наймолодшої категорії наших громадян. Хоча насправді це не так. У нас замала кількість літератури для дорослих. І якби зараз держава виділила кошти на вже згадувані 5 % для поповнення фондів бібліотек, то фактично бібліотеки мали б скупити майже всю видану впродовж року літературу в жанрових нішах художньої літератури для дорослих, видань для дітей і юнацтва та дозвілля, незалежно від її якості. Власне, вибір невеликий.

Найстрашніше, що останні 20 років у нас фактично зникли жанрові ніші, як-от література з питань інженерії, технологій, наукова з природничих наук, медицини, особливо в царині генетики, біохімії, біофізики та вірусології, які стрімко змінюються і прогресують у розвитку. До того ж ідеться як про праці вітчизняних авторів, так і про перекладні видання з усіх наукових, технічних і технологічних галузей, які повністю зникли з нашого ринку через відсутність у вітчизняних видавництв фінансових можливостей видавати цю апріорі збиткову й малотиражну літературу, та ще й надто дорогу у виробництві.

Ще одна з причин полягає в тому, що в Україні, з одного боку, досі не виконувалося ніякої роботи з напрацювання відповідної сучасної української термінології, з другого — фактично втрачено школу перекладачів, які не лише глибоко знають мову, а ще й професійно володіють науковим матеріалом, перекладом якого займаються.

За такої ситуації виробничий персонал, науковці, викладацький склад і студенти вишів фактично були позбавлені доступу до новітніх знань майже з усіх сфер життєдіяльності, без чого неможливий розвиток ані сучасного соціуму, ані сучасної науки і технологій, ані модернізація виробничої сфери та економіки загалом.

З огляду на це, жанрова наповнюваність вітчизняного ринку загалом і перекладною спеціалізованою, технічною і технологічною літературою, науковими виданнями тощо має стати предметом опіки з боку держави з відповідною грантовою підтримкою. А щоб ця опіка була ефективною, потрібно провести дуже значну організаційну і дослідницьку роботу, яка полягає в такому:

— створення з висококваліфікованих кадрів виробничої сфери, медицини, науковців, викладачів вищих навчальних закладів, які добре володіють найпоширенішими іноземними мовами, спеціалізованих груп за напрямами, відповідно до специфіки кожної галузі, з метою проведення ретельного моніторингу найсучасніших книжкових видань, які за останні три роки вийшли друком в країнах світу, для відбору з них тих, що найбільше потребує сьогодні Україна, з урахуванням реального стану нині діючих вітчизняних галузей і сфер, які забезпечують життєдіяльність держави і мають потенційні можливості для швидкої та ефективної розбудови у разі застосування отриманих нових знань;

— експертне оцінювання відібраної літератури та визначення із загального переліку найактуальніших, які потребують перекладу, друку і поширення серед відповідних груп фахівців, науковців чи студентської молоді, а також кількісні потреби (кількість примірників) кожного з цих видань;

— започаткування щорічно оновлюваної грантової програми з підтримки перекладів українською мовою світової спеціалізованої суспільно значущої літератури (передбачивши на це фінансування у державному бюджеті) із прив’язкою розмірів видатків до кількості відібраних для перекладу і друку видань напередодні кожного бюджетного року;

— після відбору видань щорічне проведення конкурсу серед вітчизняних видавництв із виконання державного замовлення на переклад, підготовку та видання цієї літератури.

Така робота потребує абсолютно чіткої, консенсусної, партнерської діяльності МКІП та УІК з МОН, НАНУ, фінансово-економічним блоком Кабінету Міністрів України та ГС «УАВК» як єдиної в країні фахової громадської організації.

І остання, четверта, проблема, яка потребує нагального вирішення.

Тридцять років тому в Україні налічувалося близько 4 000 стаціонарних книгарень державного підприємства «Укркнига», Укоопспілки, товариства книголюбів та місцевих виконкомів. Власне, не залишалося не тільки міст і містечок, де б не було книгарень, а навіть більш чи менш значущих селищ міського типу та сіл. Нині ж на пальцях можна перелічити населені пункти, де книгарні є, хоча облік цей вже давно ніким не ведеться. Тому питання відновлення системної книжкової торгівлі стоїть у переліку із трьома попередніми стратегічними завданнями.

Певна річ, ніхто не очікує, що держава раптом розпочне власноруч відновлювати книгарні, проте перейняти досвід європейських країн чи хоча б найближчої до нас Польщі не завадило б. А це:

— надання площ під організацію книготорговельних підприємств у будівлях державної чи комунальної власності зі встановленням, що має бути закріплено на законодавчому рівні, суто символічної плати за оренду;

— розроблення системи державних дотацій підприємствам книжкової торгівлі, які винаймають площі у приватних власників, з метою вирівнювання розмірів орендної плати приміщень у приватній власності і державній та комунальній власності.

І це треба зробити, щоб із року в рік не оперувати отриманими з невідомих джерел даними про начебто наявні нині від 300 до 400 книгарень, а виконати роботу з уточнення їх реальної кількості і встановити мету довести їхню кількість, скажімо, за 2—3 роки до 1 000.

Ці чотири стрижневі стратегічні напрями розбудови вітчизняного книговидання й водночас модернізації та оновлення фондів національної бібліотечної системи, доповнені програмами ДУ «Український інститут книги» у сфері аналізу ринку, популяризації читання, організації комплексу книговиставкових заходів як в Україні, так і за її межами, розвитку цифрової та аудіокниги на вітчизняних теренах можуть стати основою повномасштабної стратегії розбудови в найближчій перспективі (3—5 років) повноцінної, за європейськими аналогами, структурованої книговидавничої галузі.

Залишається ще одне суттєве «гальмо», яке жорстко блокує розвиток книговидавничої справи. Це піратство як у царині традиційної паперової книги, так і електронної. Та ліквідація цього «гальма» має бути реалізована лише за умови тісної співпраці МКІП, Держтелерадіо та правоохоронних органів.

Усі ці завдання і стратегії цілком реальні за наявності у керівництва держави розуміння непересічної значущості вітчизняної книги для формування особистості сучасного українця і політичної нації, розбудови держави та її економіки, а також політичної волі на рішення, що дозволять ліквідувати ті проблеми, які заважають нині розвитку вітчизняної книги.

Сьогодні у Інни Миколаївни Новоселецької - виконавчого директора Української асоціації видавців та книгорозповсюджувачів і моєї помічниці День народження.
Двадцять один рік вона крокує поруч зі мною, допомагаючи вирішувати непрості проблеми українського виданичого бізнесу. Тим з моїх друзів, хто особисто знає Інну Миколаївну, пропоную приєднатись до мого віршованого поздоровлення!

Не журись за роками, нікуди вони не поділись.
Вони в серці твоїм, в твоїм сині, у думах, ділах,
Бо це крила твої, які зовсім іще не розкрились,
Хоч несуть тебе далі по ще невідомих шляхах.
Скільки ж їх ще у тебе попереду, вірю я, буде,
Самих різних і гарних, на що сподіваюся я.
Головне, щоб навколо були доброзичливі люди,
Ну а вдома — достаток й здорова, щаслива сім’я.
Іще радісні будуть у тебе часи і події,
І весела усмішка не раз ще розтулить вуста.
Я бажаю тобі: нехай збудуться всі твої мрії,
Будуть довгі й щасливі твої, ще майбутні, літа.

З Днем народження, Інно!

І все одно ми будем святкувати
На нашій рідній і святій землі.
Як пращури чи так, як батько й мати,
І танцювать, щоб ноги аж гули.

А ми все рівно будемо саджати
Сади зелені, сіяти зерно,
Дітей ростити, хати будувати
І пить духмяне молоде вино.

Вже стільки хвиль над нами прокотилось
Із революцій, воєн і незгод,
Однак ще в світі не родилась сила,
Щоб український знищила народ.

Ми все здолаєм, світ новий збудуєм,
А вороги підуть у небуття.
Хай в світле свято кров в серцях нуртує.
Здоров'я всім і жаги до життя!

Хай радістю цей день наш освятиться,
І прапор наш, що гордо майорить.
На нім в полях колоситься пшениця
І неба неозорого блакить.

Земне в нім поєдналося з небесним —
Ці споконвічні символи життя.
Нехай все чесне з прапором воскресне
І гордістю наповнить нам серця!

Зі святом Прапора вас, друзі!

Закінчується восьмий місяць року і пішов п'ятий, після затведження секвестрованого Державного бюджету на цей трагічний і пандемічний 2020 рік. Давно відлунали урочисті обіцянки високопосадовців про негайну цільову фінансову підтримку вітчизняному книговиданню, яке опинилось на грані зникнення, внаслідок кризи, викликаної карантинними заборонами на діяльність його суб'єктів...

І що?

На сьогодні жодної копійки, з цих "допоміжних" програм галузь не отримала і перспективи отримання такої допомоги виглядають як "їжачок в тумані"...

Камо грядеші, панове?!

В майбутнє без національної книги, а значить без моралі, духовності, культури, науки і професійних кадрів, спроможних відродити державу і її економіку та стимулювати їхній динамічний розвиток?!

Адже в основі всього, переліченого вище, лежать знання, які людині дає саме КНИГА!!!
Чи знайдеться нині в нашій державі хоч один високопосадовець, який, врешті-решт, дасть вичерпну відповідь на наступне питання.

УКРАЇНІ КНИГА ВЗАГАЛІ ПОТРІБНА?!

Соромно, важко і боляче...

Шановні колеги!

Одним із критеріїв ефективності діяльності органів державної влади та управління є вміння приймати виважені, ефективні й оперативні рішення у кризових ситуаціях та забезпечити їхню швидку реалізацію, спрямовану на конкретний позитивний результат.

Внаслідок введення карантину з метою протидії поширенню коронавірусної інфекції та пов’язаної з цим кризи вітчизняне книговидання зазнало величезних втрат і нині перебуває на грані катастрофи.

Так, з боку Верховної Ради України та Президента України було прийнято відповідні рішення щодо фінансової підтримки галузі. Однак внаслідок недбалості виконавців у системі державного управління реалізацію цих рішень вже на три місяці заблоковано, і перспективу, на жаль, не визначено. Це притому, що стан галузі погіршується щоденно, і є реальні кошти, які вже потрібно було б спрямувати для зупинення цього руйнівного процесу.

У зв’язку з цим, відповідно до рішення Правління ГС «УАВК», звертаюся до керівників, які уособлюють найвищий рівень владних повноважень у державі, із проханням зрештою розблокувати процес виконання прийнятих ними ж рішень. Сподіваємося, що нас ночують.

Президент ГС "УАВК"
Олександр Афонін

Image by Nino Carè from Pixabay 

Нинішня влада повторює всі кроки своїх "папєрєдніков" в ставленні до національної культури загалом і української книги зокрема. Весь негатив в політиці, науці, економіці, внутрішній і зовнішній політиці, я особисто відношу до наслідків ТУПОГО ігнорування владою культури, як одного з найпливовішіх факторів на цивілізаційний розвиток нації і держави у всіх їх життєвих сферах. Нині ж культура і книга, в умовах шалених втрат нанесених їм карантином і пов'язаною з нею кризою, взагалі кинуті напризволяще. Яку державу збудуєте, панове, без моралі, духовності, науки, інтелекту, професійного кадрового ресурсу? Бо за цим всім стоїть КУЛЬТУРА нації, яка сьогодні вже знаходиться в останній стадії анемії...

То де ж пріснопам'ятний Закон України N3377, пане Президент України? Верховна Рада України проголосувала за нього вже кілька тижнів тому і всі строки, які відводиться Президенту на підписання законів, вже вичерпано...

Олександр Афонін,
президент ГС «Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів».

Image by Thorsten Frenzel from Pixabay

Упродовж тижня, з 1 до 6 липня 2020 року включно, ГС «УАВК» проводилося опитування серед суб’єктів видавничої справи за спеціально розробленою анкетою.

Головною метою цього опитування було визначення динаміки змін у І півріччі 2020 року порівняно з І півріччям 2019 року:
— кількості нових титулів (ISBN), які побачили світ;
— сумарних накладів за цей самий період;
— обсягів продажів книжок і грошових надходжень за продані видання;
— обсягів продажів книжок через онлайн сервіси;
— обсягів продажів усіх (паперових та електронних) книжок через власні інтернет-книгарні;
— частки онлайн продажів у загальному обсязі продажів книжок;
— кількості персоналу, який працював на штатній основі;
— розмірів фонду оплати праці персоналу.

А також з’ясувати реальну потребу у фінансових ресурсах для збереження кадрового ресурсу та відновлення повноцінного видавничого процесу.

Варто зазначити, що в супровідній записці до анкети ми інформували, що ці дані потрібні для надання реальної допомоги учасникам книжкового ринку, зокрема й у грошовій формі, через інституційну підтримку з боку державного бюджету, однак, попри це, наші шановні колеги продемонстрували вкрай низьку активність у заповненні й надсиланні анкет. Крім цього, навіть дехто з тих, хто взяв участь в анкетуванні, не надто уважно прочитав запитання, сформульовані в анкеті, бо часом надані відповіді аж ніяк не корелювалися з логікою запитань, а в окремих випадках замість відсотків надавалися грошові показники або чисельність персоналу, хоча в анкеті було чітко прописано надавати дані у відсотках, що б демонструвало динаміку змін.

Подібне індиферентне ставлення учасників опитування створило певні складнощі в опрацюванні даних анкет, виходу на репрезентативний результат.

Подекуди створювалося враження, що керівники суб’єктів видавничої справи не мають звички робити поточний системний аналіз роботи свого підприємства або в них усе настільки добре, що немає потреби в позиціюванні свого підприємства на діловій шкалі ринку з урахуванням аналізу стану ринку як інструменту для прийняття рішень щодо кроків і рішень, які треба прийняти, щоб забезпечити підвищення рейтингу свого видавництва.

А втім, ось певні висновки, яких ми дійшли після опрацювання отриманих даних, що дає певне уявлення про стан підприємств вітчизняного книговидання на 01.07.2020 року.

Отже.

Порівняно з І півріччям 2019 року у І півріччі 2020 року:
— малими видавництвами було зменшено видання книжок за титулами на 49 %, а за накладами — на 56 %;
— середні та великі видавництва відповідно зазнали втрат 43 % за назвами і 48 % за накладами.

Сумарні надходження коштів від усіх видів продажу книжкової продукції виявилися на 47,9 % меншими за показники І півріччя 2019 року.

Єдиним позитивом, який випливає з анкетних даних, є зростання обсягів продажу книжок через онлайн сервіси в середньому на понад 120 % упродовж І півріччя 2020 року, що обумовлено введенням карантину. Загалом частка продажів через онлайн ресурси, як залучені так і власні, від загальної суми надходжень за реалізовану продукцію порівняно з І півріччям 2019 року зросла з 20 % до 33 %. І цілком очевидно, що ця частка зростатиме й надалі, про що свідчить досвід європейських країн.
Упродовж І півріччя 2020 року чисельність штатного персоналу видавництв зменшилася в середньому на 21 %, а фонд заробітної плати — на 37,5 %.
Що ж до фінансової підтримки, то жодне з опитаних видавництв її не отримувало ні як дешеве кредитування, зокрема через програму «5 — 7 — 9», ні як пряму фінансову підтримку з боку держави чи місцевих бюджетів.

Потреби ж у коштах для підтримки персоналу і відновлення виробництва у різних видавництв різні, залежно від обсягів виробництва до початку кризи. Так мікро- і малі видавництва в основній масі потребують допомоги від 100 до 300 тис. гривень. У середніх така потреба коливається в межах від 600 тис. до 1,5 млн грн. Великі видавництва мають потребу в фінансових ресурсах у межах від 5 до 10 млн грн.

Як підсумок.

Надзвичайно важко проводити будь-який аналіз ринку, коли самі його учасники не демонструють зацікавленості в отриманні такої інформації. Це є ще одним наочним свідченням вкрай низького рівня розвитку вітчизняної книжкової справи порівняно з європейськими країнами, де щорічний ретельний аналіз стану книжкового ринку, його здобутків і втрат є предметом пильної уваги як з боку самих видавців, так і влади, оскільки це та соціальна складова, від якої дуже значною мірою залежить як духовно-моральний, культурний стан суспільства, так і рівень економічного і виробничого розвитку держави.

Проте, можливо, й ця інформація, надана нами, стане в нагоді активним гравцям ринку й орієнтиром для держави у прийнятті відповідних рішень і заходів з підтримки вітчизняного книговидання.

Олександр Афонін,
президент ГС «Українська асоціація видавців і книгорозповсюджувачів».

ВЕСЬ СВІТ МИ НАВРЯД ЧИ ВРЯТУЄМО, А ЖИТТЯ ОДНІЙ ЛЮДИНІ, ОБ’ЄДНАВШИСЬ, МОЖЕМО

Більшості представників книжкового ринку України добре відоме ім’я Любов Хомчак — матері-берегині ГО «Книжкова толока», незмінного однойменного книжкового ярмарку у м. Миколаїв (Львівська область) та натхненника «Книжкового дворика» на колесах.
Шалений популяризатор української книги і читання, Люба Хомчак упродовж понад двох десятиліть виконує величезну роботу з донесення вітчизняної книги до читачів, а «Книжковий дворик» на чолі з Любою став незмінним учасником майже всіх регіональних книговиставкових заходів на півночі, сході і півдні України.
Її кипучій енергії можна було позаздрити. Та хвороба не звертає уваги на життєву позицію й устремління людей. Люба Хомчак тяжко захворіла. Тривала боротьба із хворобою самотужки не дала результатів. Потрібна була надскладна дороговартісна операція в Інституті онкології, на яку найближче оточення Люби зібрало 200 тис. грн. Операцію тривалістю 10 годин було проведено три дні тому. Зараз Люба Хомчак в реанімаційному відділенні на реабілітації, де кожен день перебування потребує ліків на суму близько 20 тис. грн, яких у найближчого оточення та її рідні, на жаль, вже немає.
Тому звертаюся до вас, шановні колеги і друзі, за допомогою коштами, хто скільки зможе, бо сьогодні для Люби кожна перерахована вами гривня ціною в життя.

Кошти можна перерахувати на картку ПриватБанку 5168 7427 1753 0079, Любов Хомчак.

Зі сподіваннями на вашу небайдужість і повагою
Олександр Афонін