В одній із давніх своїх публікацій відомий журналіст Остап Дроздов говорив про відсутність України не як "території", а як "простору". І я цілком згоден з ним. Дійсно, за усі роки незалежності фактично нічого не було зроблено для того, щоб українці, незалежно від місця їх проживання, на заході чи на сході, отримали це відчуття "українського простору".
Це відчуття приходить, як не дивно, не через шлунок, а через усвідомлення своєї особистої причетності й відповідальності за те, що відбувається в цій країні. Це усвідомлення відбувається через формування національного інформаційного простору, найголовнішою складовою якого є книга. Саме книга є носієм об’єднувального начала тих знань, які різношерстий народ цементує в політичну націю, а не політично заангажовані теле- і радіопрограми, які швидше є відображенням суб’єктивного бачення ситуації та інтересів власників телерадіоканалів.
Однак протягом усієї доби незалежності владою робилося все, щоб українська книга не виконала своєї націє- і державоутворювальної ролі. Спочатку була зруйнована система книгорозповсюдження, яка забезпечувала обмін літературою між регіонами і давала можливість "східнякам" бачити світ очима "западинців", і навпаки. Що фактично призвело до руйнації українського ринку книги і процесу обміну "носіями свідомості" та локалізації діяльності видавництв і ходження їхніх видань практично лише в межах того регіону, де вони дислокуються. Щоб завершити цей процес і повністю перетворити Україну з цілісного інформаційно-ментального полотна на ковдру, зшиту з різнобарвних шматків тканини, притягнутих силоміць одне до одного, було запущено процес спочатку зменшення, а на наступний рік взагалі припинення бюджетного фінансування бібліотек на поповнення ними фондів.
Таким чином було зроблено все можливе для того, щоб у незалежній державі, де відбулася зміна суспільного ладу і форм власності, було максимально збережено і законсервовано форматне, хоч я й не люблю цей термін, "совкове" світосприйняття. Це нагадує мені ситуацію, коли після перемоги Півночі над Півднем під час громадянської війни у США відпущені на волю раби виламували ворота в маєтках своїх рабовласників, вимагаючи повернути їх у бараки і дати мисочку їхньої щоденної юшки.
І те, що сьогодні доволі значна частина населення України, і не тільки в зоні ССО, є носієм оцієї рабської свідомості, є результатом повного ігнорування людини як головного капіталу держави, свідомості громадян як основного елементу, що цементує націю і державу, і книги як творця людської особистості та її громадянської, патріотичної свідомості.
Нині ж, в умовах кризи, породженої пандемією коронавірусу, вітчизняне книговидання доведено до катастрофічного стану, який взагалі загрожує колапсом видавничої галузі, а отже і колапсом соціальної та національної свідомості населення України, якому так і не створили умови для того, щоб воно перетворилося на націю.
Резюме. Якщо нинішня влада, як і її попередники, заявить, що питання інформаційного простору, інформаційної безпеки і книги як їхньої основи "не на часі", то я за майбутнє України як суверенної держави й шеляга не дам. Бо цю "державну ковдру" ще поки тримає не територія, а свідомість людей...